Славетні люди

Зміст

1. Богачевський Володимир Йосипович
2. Бондаренко Людмила Іванівна
3. Брагінець Зоя Адамівна
4. Бутенко Олександра Іванівна
5. Гайко Клавдія Іванівна
6. Гетало Олександра Іванівна
7. Грудінін Володимир Петрович
8. Дереза Василь Петрович
9. Дереза Дмитро Антонович
10. Дереза Павло Павлович
11. Домбровська Серафима Дорофіївна
12. Дураков Василь Григорович
13. Кірєєв Іван Омелянович
14. Кірєєва Уляна Андріївна
15. Козоріз Галина Іванівна
16. Косичева Надія Яківна
17. Лактіонова Валентина Юхимівна
18. Лупіногіна Валентина Андріївна
19. Мальцева Галина Юхимівна
20. Мірошніченко Юрій Тимофійович

21. Місяць Алла Іванівна

22. Михайлова Марія Михайлівна
23. Момот Степан Олексійович
24. Назаренко Поліна Павлівна
25. Німовець Олександр Іванович
26. Островерхов Єгор Філіпович
27. Радченко Галина Василівна
28. Редько Петро Андрійович
29. Решетов Олексій Михайлович
30. Романенко Сергій Володимирович
31. Сліпцов Іван Іванович
32. Стіна Іван Васильович
33. Тарасенко Іван Сидорович
34. Тишковець Єва Іванівна
35. Ткаченко Григорій Сергійович.
36. Швайко Марія Пилипівна
37. Шиян Іван Дмитрович
38. Чайковська Ніна Павлівна

39. Ярута Дмитро Ілліч

«Славетні люди нашого району»

1. Богачевський Володимир Йосипович
Народився в селі Григор’ївка Чаплинського району Херсонської області 10 травня 1919 року в сім’ї селянина.

До війни у 1936 році працював кочегаром на кораблі. Закінчив Робочий факультет (Робфак) отримав спеціальність – вчитель.

У 40-ві роки одружився на Жуковській Марії Іванівні.

Ветеран Великої Вітчизняної війни, рядовий. Снайпер, під час війни знищив 116 фашистів.

Після війни закінчив Одеський педагогічний інститут. Працював вчителем історії та фізики.

Став директором Строганівської середньої школи Чаплинського району.

Працював завучем Дружбівської школи.

Після відкриття семирічної школи у селі Першотравневе працював директором.

У 70-х роках було збудовано і відкрито Першотравневу середню школу, там і працював. Вніс значний внесок у створення сільського краєзнавчого музею

Література:

Дереза П.П.

Іванівського краю історія жива/ Худ. Ред. Л.Павленко; Тех. Ред. Єфремова В.І..- Мелітополь: друкарня "Люкс", 2010.- С. 451

2. Бондаренко Людмила Іванівна

Першотравнева загальноосвітня школа. 

…Дзвенить дзвінок на урок… 

У нас урок хімії. Заходить наш вчитель Людмила Іванівна… 

Розповім я вам про нашого педагога Бондаренко Людмилу Іванівну, яка усе своє свідоме життя віддавала, віддає і, гадаю, ще довго буде віддавати школі. 
  Ввечері, сидячи і читаючи параграф по хімії, подумала про нашу Людмилу Іванівну. Вона ж у нас – Заслужений вчитель України! 
Наш педагог вже дуже давно працює у нашій школі… 
Після уроків підійшла я до нашої вчительки і попросила, щоб вона розповіла про своє життя і свої досягнення. 
Людмила Іванівна почала розповідати… 
 «…Я народилася 1 січня 1943 року в селі Новосевастополь Березнеговатського району Миколаївської області в сім’ї сільських вчителів. Мати – Бондаренко Олена Тимофіївна, працювала вчителькою початкових класів в Дружбівській восьмирічній школі, Іванівського району, Херсоньської області, з 1969 року перебувала на пенсії. 21 грудня 1987 року після тяжкої тривалої хвороби мати померла. 
  Закінчила в 1959 році Дружбівську середню школу, Іванівського району і деякий час працювала в цій же школі рахівником. Потім працювала в садово – городній бригаді місцевого колгоспу імені Жданова, Іванівського району. 
 З 1961 по 1964 рік навчалася в Мелітопольському сільськогосподарському технікумі на факультеті плодоовочівництва. Закінчивши з відзнакою технікум, 3 роки (з 1964 по 1967 рр.) працювала вчителькою біології та хімії в Н-Олександрівській (Славненській) восьмирічній школі Нижньо – Сірогозького (Горностаївського) району, Херсонської області. 
 В 1965 році вступила на заочне відділення Мелітопольського педінституту, який закінчила в 1971 році, одержавши спеціальність вчителя біології та хімії. 
 З 1 серпня 1967 року почала працювати в Першотравневій школі (тепер середня школа) Іванівського району, Херсонської області вчителем біології та хімії. Деякий час (з 1971 року по 3 квітня 1973 року) працювала заступником директора по навчально-виховній роботі в Першотравневій середній школі Іванівського району Херсонської області. Потім стала викладати біологію та хімію в цій же школі де працюю». 
 Людмила Іванівна творчо виконує виховні можливості уроку, приділяючи значну увагу формуванню цілісної екологічної культури школярів. Вчителька створила кабінет біології та хімії, який відповідає вимогам Положення про навчальний кабінет, і є одним із кращих кабінетів. 
 Людмила Іванівна підвищує свою педагогічну майстерність згідно програми саморозвитку, приймає активну участь у засіданнях районного методичного об’єднаннях вчителів хімії, 14 років очолює шкільну творчу лабораторію вчителів природничо-математичного циклу. Планування, організація та проведення засідань цієї лабораторії завжди є продуктивним та нестандартним. Із задоволенням ділиться досвідом своєї роботи перед колегами школи, району. Розробила та випустила методичні посібники з фаху(«Використання матоду проектів на уроках хімії», «Деякі поради учням при розв’язуванні задач з хімії»), які використовує в рамках своєї практики друкується у фахових та науково-методичних журналах». 
Людмила Іванівна розповіла мені про свої професійні результати: 
 Педагог взяла участь у Всеукраїнському методичному конкурсі на розробку кращого уроку з використанням «Зеленого пакету»(2013р.); 
 Щорічно її учні є активними учасниками та переможцями всеукраїнських екологічних акцій та конкурсів». 
Бондаренко Людмилі Іванівні присвоєно почесне звання «Заслужений вчитель Українського РСР» (1984р.) вчитель-методист (1981р., 1988.) 
Вона нагороджена значком «Відмінник народної освіти» та Грамотами МО України, області та району. 
 Педагог користується повагою серед колег та учнів за творчий і неординарний підхід до своєї роботи… 
  Розмовляючи з Людмилою Іванівною, я збагатила свої знання про те, що педагогіка завжди сучасна, потрібна і тяжка праця. Досвід вчителя дав мені зрозуміти, що наснага, терпіння та пізнання нового – це бажання залежить тільки від самого себе та для майбутніх досягнень у своєму житті. 

Матерал підготувала учениця 9 класу 

Першотравневої ЗОШ

Трохименко Людмила

   

3. Брагінець Зоя Адамівна

Народилась і виросла Зоя Адамівна на Ровенщині, а зв’язала своє життя із Херсонщиною у 1965 році, коли було їй 17 років.

Школа, торговельне училище, торгівельно-економічний інститут (заочно), продавець, бухгалтер, секретар комсомольської організації колгоспу «Росія», оператор ЦСУ – такий перелік професій довелося вивчити і працювати, не покидаючи мрію про роботу бібліотекаря. І це сталося.

Квітень 1978. Завідуючою Українською сільською бібліотекою стала Брагінець З.А. Ось уже 31-й рік триває її щаслива мандрівка у книжковому місті.

Прийняла бібліотеку, вчилася самотужки опановувати нову, але давно омріяну професію, черпала досвід у колег по роботі – Бородіної О.Є., Алексєєвої Л.Ю., Карпової Л.І., Стрижак Н.М. А ось директор ЦБС Швайко М.П. змусила таки піти вчитися і у 1986 році одержала я диплом бібліотекаря, з відзнакою.

За роки роботи завідуючої бібліотеки прийшлося пережити багато – і холод, і часті перевірки бібліотечної роботи представниками різних інстанцій – бібліотечних, адміністративних, юридичних, пожежних. Радувало те, що читачі йшли до бібліотеки, так у 1984 році їх було вже 620, а фонд у цьому ж році поповнився на 975 екземплярів.

Бібліотека під керівництвом Зої Адамівни приймає участь у всіх конкурсах і акціях у рамках бібліотечної діяльності, має нагороди.

Рік 2006

Нагородження Грамотою за кращу організацію конкурсу дитячої творчості «Моя мала Батьківщина»,  дипломом і званням «Міс – сільська бібліотека»

Зоя Адамівна пише вірші....

4. Бутенко Олександра Іванівна

народилася 14 листопада 1928 року в селі Березна Київської області . Після закінчення школи вступила до Білоцерківського педагогічного училища, яке закінчила у 1941 році та отримала призначення працювати вчителем початкових класів у Протасівській семирічці Нововасилівської сільради .

З 1960 по 1966 рік навчається у Сімферопольському університеті на історико – філологічному факультеті. З 1963 по 1970 роки 7 років працює завучем у Нововасилівській восьмирічній школи , а пізніше вже її директором (1970 – 1982 р.р.), до 1986 року вчителем історії цієї ж школи . Загальний стаж роботи Олександри Іванівни становить 40 років ( 1948 – 1988 р.р.).

Бутенко Микола Тимофійович народився 8 грудня 1927 року. До війни навчався в Іванівській школі, з 1944 року по 1951 рік проходив службу в Лавах Радянської армії З 1951року вчитель фізичної культури та трудового виховання Протасівської семирічки, З 1963 по 1988 рік Микола Тимофійович працює учителем трудового навчання та фізичної культури Нововасилівській восьмирічній школи рік , потім до 2001 року технік по ремонту школи. Загальний стаж роботи Миколи Тимофійовича та Олександри Іванівни становить 50 років .

Бутенко Олександра Іванівна за свою сумлінну працю має три Почесні грамоти Міністерства освіти України, обласного та районного відділу освіти, Відмінник народної освіти з 1981 року, а Бутенко Миколи Тимофійович, має 7 грамот Міністерства освіти України та декілька подяк, є ювілейна медаль « За доблесний труд».

 Бібліотекар

 Нововасилівської сільської бібліотеки

 ім. В.Стуса Марусяк Л.В.

5. Гайко Клавдія Іванівна

(1941 – 1999 )

Гайко Клавдія Іванівна народилася 25 червня 1941 року в селі Шотівка.

Батько Порубльов Іван Іванович працював в колгоспі трактористом , мати Порубльова Галина Іванівна працювала в колгоспі на різних роботах.

В 1948 році вступила до першого класу Шотівської восьмирічної школи. Закінчила 7 класів в 1956 році і поступила в Іванівську середню школу, яку закінчила в 1958 році. Після закінчення школи працювала в колгоспі ім. Леніна на різних роботах.

В 1960 році почала працювати вчителем молодших класів Трохимівської восьмирічної школи. Згодом за сімейними обставинами перейшла працювати в Шотівську школу старшою піонервожатою. А з 1961 року перевелась працювати вчителем цієї ж школи.

В 1961 році вступила до Херсонського педагогічного інституту, який закінчила в 1967 році.

Гайко Клавдія Іванівна розпочала свою педагогічну діяльність в Шотівській восьмирічній школі з 1967 року вчителем української мови та літератури.

З 1977 року по 1994 року працювала на посаді директора школи. В1994 році була звільнена за власним бажанням з виходом на пенсію по вислузі років. З 1997 по 1998 рік працювала вчителем української мови та літератури . Наказом районного відділу освіти від 17 серпня1998 року знову призначена директором школи і, пропрацювавши рік після тяжкої хвороби померла в жовтні 1999 році.

Гайко Клавдією Іванівною зроблено великий внесок для виховання та навчання підростаючого покоління:

- введено кабінетну систему;

- створено матеріально – технічну базу кабінетів української мови та літератури, історії, географії, хімії та біології, фізики та математики;

- створено дві майстерні по дереву та металу;

- оснащено шкільну їдальню;

- поновлено спортивним інвентарем шкільний спортивний зал (бруси, знаряддя для стрибків, мати, канати, гімнастична стінка,волейбольні та футбольні м’ячі);

- збудовано дитячий спортивний майданчик та спортивне знаряддя для учнів 1 – 4 класів;

- створено музей «Бойової та трудової слави»,«Музей хліба», «Музей історії села Шотівки»;

- оформлено зал «Два світи - два способи життя»;

- придбано для користування на уроках телевізори,діапроектори та програвачі;

- поповнено кабінети роздатковим та дидактичним матеріалом, картами історичними та географічними,таблицями з німецької мови, української мови та основ права.

За період педагогічної роботи випущено зі школи 17 випусків учнів

З них: відмінників 63, «4» і «5»– 40

Гайко Клавдія Іванівна була не тільки професійним керівником та кваліфікованим вчителем української мови та літератури , але й активним суспільним діячем , брала участь в житті села.

За сумлінну працю нагороджена Херсонським обласним виконавчим комітетом і обласною профспілкою значком «Победитель социалистического соревнования 1973 года»

Гайко Клавдія Іванівна проводила культурно –освітню пропагандистську роботу серед односельців, батьків та вчительського колективу. З 1980 року була головою первинної організації товариства «Знання» на селі .

В 1984 році Правління Херсонської обласної організації товариства «Знання»нагородило Гайко К.І. Грамотою за сумлінну громадську роботу

Високого звання «Відмінник народної освіти » Гайко К.І. була удостоєна в1988 році за відмінне виконання Закону про загальне обов’язкове навчання дітей і здійснення загальної середньої освіти

Гайко Клавдія Іванівна виховала двох синів , один з них - Сергій продовжив педагогічну діяльність матері.

Сільський бібліотекар: О.С.Тищенко

6. Гетало Олександра Іванівна

народилася 20 лютого 1924 року в селі Благодатне Іванівського району. Після закінчення школи навчалася в Мелітопольському педагогічному інституті на факультеті російської мови та літератури. Свою трудову діяльність розпочала у 1946 році вчителем Тимофіїської навчальної школи.

У 1947 році була переведена на посаду вчителя 1-4 класів Іванівської навчальної школи, потім вчителем російської літератури, де пропрацювала до виходу на заслужений відпочинок у 1988 році.

В її трудовій книжці декілька записів і всі вони пов’язані з освітою (42 роки).

За цей період Олександра Іванівна навчала декілька поколінь нашого району. ЇЇ уроки були спрямовані на розвиток пам’яті учнів, поглиблене вивчення поезії радянських поетів та письменників.

Гетало О.І. також нагороджена медалями «Ветеран праці», «Захисник Вітчизни», «60 років Перемоги в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.»

с.Шотівка

7. Грудінін Володимир Петрович

Володимир Петрович Грудінін народився 1926 року в селі Гончарівка Подгорінського району Воронежської області. Переживши страшні 1932 -33 голодні роки вся його родина переїхала до Херсонського краю в селище Іванівка.Тут юнак закінчив семирічку. Лише після війни Володимир Петрович отримав заочно середню освіту, а згодом і вступив до Бехтерського сільськогосподарського технікуму на факультет агрономії зрошувальних систем, який успішно закінчив в 1976 році. У жовтні 1943 року юнака було призвано до лав Радянської Армії. Рядовий Грудінін був зарахований до 356 запасного полку, який базувався в місті Сталінграді. Після завершення навчання в снайперській школі, весною 1944 року рядовий Володимир Грудінін влився в сім'ю гвардійського полку, яка звільняла Західну Україну. З боями наш земляк пройшов Румунію, Угорщину, Австрію, форсував Тису і Дунай.Під час форсування річки Дунай наш земляк особисто знешкодив 12 німецьких офіцерів та солдат. Був поранений, лікувався у шпиталі міста Сігет, що в Угорщині. Після завершення війни старшина Грудінін ще 5 років у складі радянських військ перебував в Болгарії, Югославії та Німеччині.Після демобілізації і повернення до рідної Іванівки в 1950 році колишній фронтовик працював головою райкому ДТСААФ,згодом - начальником пожежної частини, а з 1971 по 1996 рік - начальником штабу ЦО району.Ветеран Великої Вітчизняної війни Володимир Петрович Грудінін - кавалер ордена Великої Вітчизняної війни.Це одна з найвищих військових відзнак. Проте для колишнього фронтовика В.П.Грудініна найдорожчими були медалі: дві -"За відвагу", дві -"За бойові заслуги" , "За взяття Будапешту", "За взяття Відня" та ін.

В.П.Грудінін помер 9 травня 2011 року.

Література:

Кулик М. Снайпер//Нове життя,1966.-17 вересня.

Петров В. Ветеран//Нове життя,№19.-2004.-8 травня.

Іващенко Г.Дорогами війни:До 64 -річниці Великої Перемоги//Нове життя,2009.-9 травня.

8. Дереза Василь Петрович - гордість села

Воскресенка.

Дереза В.П. народився 28 вересня 1926 року в с.Зоря Іванівського району Херсонської області. В 1943 році був демобілізований в ряди радянської армії.Брав участь в боях за Перекоп, визволяв Чехословаччину, Угорщину, Польщу. В 1946 році повернувся додому в село Зоря.

Працював на різних роботах в колгоспі "П'ятирічка". З 1947 -1949 рік навчався в Херсонській школі по підготовці керівничих кадрів колгоспів. З 1949 - 1950 рік -завідуючий Зорянським будинком культури. В 1950 році призначений головою колгоспу "2-га П'ятирічка". З 1951 по 1972 рік голова колгоспу імені Щорса. З 1976 по 1981 р. займав посаду голови Воскресенської сільської ради. Разом з керівництвом колгоспу, трударями села, переборюючи неймовірні труднощі, в найкоротший термін відбудовували своє господарство. За роки правління Василя Петровича, колгосп ім.Щорса став одним з передових колгоспів району. За дострокове виконання і перевиконання зобовязань Дереза В.П. неодноразово був нагороджений почесними нагородами:

1946 рік - медаль "За Победу над Германией в Великой Отечественной войне".

1958 р.- медаль "За трудовую доблесть".

1965 р. -медаль "Двадцать лет Победы в Великой Отечественной войне".

1966р. - Орден "Ленина".

967 р. - медаль "50 лет вооруженных сил СССР"

1970 р. -медаль "За доблесний труд".

971 р. -Орден "Ленина".

1973 р. -орден "Октябрьской революции".

Література:

Димов В. Прагнення - примножити здобутки// Нове життя.-1973.- 30 січня.- С.4

Дереза В.Воскресенка оновлюється // Нове життя.-1979.- №27.-С.2.

Дереза В. Під стягом зростаємо //Нове життя.-1971.-30 березня.-С.3

Дереза П.П.Іванівського краю історія жива.- Мелітополь: друкарня "Люкс"; 2010.-С.349- 365.

9. Дереза Дмитро Антонович

У тому далекому 1928 році, у Іванівці, у листопаді 27 числа у вівторок у сім’ї Антона та Феодосії Дерезів народився хлопчик, п’ята дитина, якого назвали Дмитром. Ріс Дмитро у великій, дружній сім’ї. Та ще з дитинства мав свою мрію. Минали роки, навчався у школі. Перед ним стелився світлий і просторий шлях. Хлопцеві виповнилося лише 13 років. Хоч ще сутужно було, але ж попереду чекало щасливе майбутнє – тільки ним і жили того далекого 1941 року. І раптом всі надії розвіялись, мов дим. Війна… Вона заглянула в кожну хату, принесла смерть, горе, сльози, притуманила нечуваним горем його дитинство, молодість. Війна забрала двох його старших братів. Вася, червоноармієць 43 резервного пограничного полку, пропав без вісті в липні 1941 року, а Коля – помер від ран в січні 1944 року в Литві.

В період окупації гітлерівцями Іванівки, в їхній хаті жив німець разом з румуном-помічником. Страшно було. Кожного вечора Митя засинав з думкою: «А що буде завтра? Чи будемо ми живі?» Та все минулося, як у страшному сні. 29 жовтня 1943 року пролунав останній постріл, Іванівку звільнили від фашистів. А вже наступного дня Дмитро пішов піднімати з руїн один з місцевих колгоспів «3-й Інтернаціонал». Йому на той час не вистачало місяця до 15 років, був малий, але людей бракувало, тому в колгоспі були раді кожному – і старому, і малому. Тяжко було, працювали зранку до ночі. Так розпочалася його трудова діяльність. На різних роботах працював в колгоспі до липня 1949 року. В 1946 році закінчив 7 класів. Потім рік працював в заготконторі.

Непросте було його життя, ох, непросте. Та, попри всі незгоди з’являлись нові сили. Молодість на багато здатна. Молодого красеня в травня 1950 року призвали на дійсну службу в армію. Служив на Далекому сході в званні єфрейтора, старшим радіотелеграфістом. Виконавши свій священний обов’язок перед Батьківщиною, у вересні 1954 року Дмитро повертається додому, в рідну Іванівку. Тут зустрічає свою кохану та одружується.

Дмитро влаштовується комбайнером на роботу в Іванівську МТС, де працює до середини січня 1958 року. Потім навчається у Новоолексіївському училищі механізації №9, де отримує спеціальність комбайнера-механіка. По закінчені училища випадково зустрічається з Сербіним Іваном Кузьмичем, на той час директором Іванівського маслозаводу, який запрошує на роботу на посаду слюсаря заводу. Не вагаючись Дмитро погоджується з пропозицією та влаштовується на роботу в Іванівський маслозавод. Його професія вимагала не лише майстерності і вміння, а й вправності, терпіння. Він знав і любив свою роботу і ставився до неї з почуттям високої відповідальності. Працював і кочегаром, і компресорщиком, і слюсарем. І взагалі, яку б роботу йому не доручали, виконував її вчасно і якісно. Працював і в вихідні, і в свята, понаднормово, іноді в дві зміни, але жодного разу нікому не відмовив в допомозі. Наді Мікуліній підсобить з тарою для казеїну, Октябрині Лисенко занесе фляги з молоком, а Наді Полохіній допоможе погрузити в автопоїзд бринзу та сметану. Отримав завод термінове замовлення на поставку мільошинського масла в місто Серпухів Московської області – Дмитро Антонович працює на загрузці масла. Необхідно бити лід в сховище – працює на набивці льоду. Майже 8 років трудився він на маслозаводі і весь цей час значився серед кращих. Схвально відгукувалась керівник маслозаводу Лагода Тетяна Онуфріївна про його роботу. Даючи в 60-х роках інтерв’ю кореспонденту газети «Нове життя», сказала: «кожну справу робить як слід, вкладаючи в неї частку свого серця». Дмитро Антонович скромна людина, користувався авторитетом серед своїх колег, був головою ревізійної комісії заводу. В 1963 році закінчив 8 класів вечірньої школи. У вересні 1966 року за сімейними обставинами звільняється з маслозаводу та влаштовується на роботу в Іванівське СПТУ №15 комірником-заправщиком. Через два роки Дмитра Антоновича переводять на посаду завідуючого господарством училища, а ще через рік – помічником директора по господарській частині. Це була відповідальна посада, клопотів було багато. Потрібно було своєчасно забезпечувати меблями, посудом, інвентарем, паливно-мастильними матеріалами, вугіллям всі підрозділи училища. А це не так і легко було зробити. Того не має на базі, те не привезли, та й приміщення були в різних місцях – столова на вулиці Крупській, майстерні – на Радянській, учбовий корпус – на Стаханова. Клопотів додалось з будівництвом та введенням в експлуатацію у вересні 1970 року п’ятиповерхового приміщення гуртожитку, а потім, у 1977 році, з початком будівництва учбового корпусу та введенням його у дію.

Так, в повсякденних турботах проходили його трудові будні. Тихенько підкралась старість, сивина позолотила скроні. Маючи 43 роки трудового стажу, з яких 23 він безперервно працював у нинішньому аграрному ліцеї, Дмитро Антонович, в зв’язку з призначенням пенсії у лютому 1989 року звільнився з роботи. Зараз він на заслуженому відпочинку, мріє про вічний мир на землі.

Разом з дружиною (нині покійною Євгенією Федорівною) виховав двох гарних доньок – Ларису і Таню, як кажуть, вивів їх у люди. Дорослі вже три парубки-онуки, росте маленька правнучка Діана.

Дмитро Антонович, один із тих, хто разом з іншими односельцями чимало зробив у післявоєнні роки для відбудови нашого селища. Та всього не розкажеш.

В листопаді місяці 2013 року він відзначив своє 85-річчя. Побажаємо ж ювіляру міцного здоров’я і ще довгих років життя!

10. Дереза Павло Павлович

Дереза Павло Павлович народився 4 лютого 1920 року в селищі Іванівка Іванівського району Херсонської області. У 1938 році закінчив 10 класів Іванівської середньої школи. Після закінчення місячних курсів в місті Генічеськ, розпочав свою педагогічну діяльність вчителем початкових класів, викладав історію. У 1938 році завідував відділом по торгівлі і побуту Іванівського районного комітету народного контролю. З 1939 по 1946 рік служив в лавах Червоної Армії. У 1946 році був призначений заступником директора Іванівської середньої школи і викладачем військової підготовки, викладав німецьку мову. У 1947 році - перший секретар райкому комсомолу, керівник вокального фольклорного колективу. З 1959 по 1965 роки - директор Іванівської середньої школи.З 1969 по 1976 роки - завідуючий Іванівським райвно. З 1979 по 2002 роки - директор районного історико - краєзнавчого музею. Збирав літопис історії Іванівки, що публікувався у районних та обласних виданнях. 2 вересня 2001 року життя Павла Павловича обірвалося. Нагороджений медаллю "За трудову доблесть", "Ветеран праці".

Література:

Іванівський район: Іванівка // Історія міст і сіл Української СРСР: Херсонська область. В 26 Т. Т.-Ред.Кол. : Мельников А.Т.; Волошин Л.А., Гайдай І.І. та ін..-Головна редакція укр. рад. Енциклопедії.; К.:.- 1983.- С.401 -408.

Дереза П.П.

Іванівського краю історія жива/ Худ. Ред. Л.Павленко; Тех. Ред. Єфремова В.І..- Мелітополь: друкарня "Люкс", 2010.- С.404

Тека : "Історія Іванівки".

Електронні ресурси:

http://www.nmo.lib.kherson.ua/za-2013-rikivanivka.htm

11. Домбровська Серафима Дорофіївна

перша в районі жінка - комбайнер.

Домбровська Серафима Дорофіївна народилася в 1914 році в селі Іванівка , Іванівського району, Херсонської області в сім'ї селянина -бідняка. Закінчивши 4 класи сільської школи, вона у 1924 році поїхала в радгосп "Більшовик" вчитися на тракториста. Чотири роки вона працювала на тракторі, а потім перейшла працювати на комбайн, була помічником комбайнера. Після 4 років роботи в совхозі "Більшовик" переїжджає в свою рідну Іванівку. Спочатку працювала слюсарем в Іванівській МТС, а потім пересідає на комбайн І так до 1956 року.У 1956 році Серафима Дорофіївна за 15 робочих днів скосила своїм комбайном 6 зернових культур на площі 400 га 60 га роздільного збирання, намолотивши 7600 центнерів зерна. В 1945 році загинув на Кавказі чоловік, вона залишилася вдовою з сином на руках. Але недовгим було й материнське щастя. За високі виробничі показники вона неодноразово нагороджувалася дирекцією МТС почесними грамотами і цінними подарунками, преміями. Домбровська Серафима Дорофіївна нагороджена Орденом Леніна у 1958 р., медалями і знаками "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 рр.", "40 років Перемоги у Великій Вітчитзняній війні 1941 - 1945рр.","Ударник соціалістичної праці" та багатьма інши ми.

ЛІТЕРАТУРА:

Іванівський район: Іванівка // Історія міст і сіл Української РСР:Херсонська область. В 26 Т.Т - Ред.Кол.: Мельников А.Т.; Волониш Л.А., Гайдай І.І. та ін..- Головна редакція укр.рад. Енциклопедії.; К.:- 1983- С. 401 -408.

Домбровська Серафима Дорофіївна - перша в районні жінка - комбайнер//Дереза П.П .Іванівського краю історія жива/ Худ. Ред. Л.Павленко; Техн.Ред.

В.Єфремова.- Мелітополь: друкарня "Люкс",2010-С. 404.

Електронні ресурси:

http://www.nmo.lib.kherson.ua/za-2013-rikivanivka.htm

12. Дураков Василь Григорович

Народився Василь Григорович 7 вересня 1936 року в селі Захарівка Іванівського району Херсонської області. У 16 років закінчив Протасівську семирічну школу. В 1952 році стає членом колгоспу « Жовтнева Перемога». Згодом у 1955 році закінчує школу шоферів у м. Херсоні. У 1957 році вступає до лав Радянської армії. Присягу приймає в м. Одеса. У 1959 році приймає участь у бойових діях в Угорщині. Після повернення з тієї війни продовжує працювати в рідному колгоспі « Жовтнева Перемога» шофером. Трудовий стаж його становить 41 рік. За ці роки його було нагороджено: медалями, похвальними листами, грамотами, неодноразово ставав переможцем соціалістичних змагань. У 1973 році Василя Григоровича нагороджено Орденом Трудового Червоного Прапора, у 1978 році присвоєно звання Ударника Комуністичної праці, тричі нагороджувався бронзовими медалями, його прізвище занесене до « Книги пошани» колгоспу у 1980 році.

У 1993 році, як учасник бойових дій в Угорщині , виходить на заслужений відпочинок. Помер Дураков Василь Григорович у 1999 році.

 Бібліотекар Нововасилівської сільської бібліотеки

ім. В.Стуса Марусяк Л.В.

13. Кірєєв Іван Омелянович

Кірєєв Іван Омелянович народився 1918 року в Іванівці.

Закінчив семирічну школу, Мелітопольський технікум, Херсонську агрономічну школу. В 1939 році призвали на службу в армію в прикордонні війська. Початок війни зустрів на кордоні, потім потрапив на фронт. Іван Омелянович воював в 92 -й військовій частині. Перші місяці війни були тяжкими. Радянські війська відступали Місяць йшли з боями, щоб потрапити до своєї частини. Територія Радянського Союзу більше 30 кілометрів від кордону була захоплена німцями. Німці були не підготовлені до військових дій в умовах російської зими. Кірєєв І.О. був поранений на території України. Два місяці його доглядали місцеві жителі. Потім його перевезли на лікування до Москви. Після півторарічного лікування Іван Омелянович знову потрапляє в діючу армію. В 1942 році розпочався наступ наших військ на німецькі війська. На кінець 1942, початок 1943 року дійшли з боями до Криму, там і зимували. Були в окупації, потім знову наступали. 10 квітня 1943 року Івана Омеляновича знову було поранено. Знову госпіталь, в якому пробув більше року. Після госпіталя був комісований і повернувся в рідне село. В Іванівці почав працювати і вчитися. Працював економістом в управлінні сільського господарства,бухгалтером колгоспу"Радянська Україна", головою колгоспу села Шотівка, головою селищної ради села Іванівки. Нагороджений багатьма орденами та медалями, наприклад ,"Ветеран праці", "За 25 років Перемоги", "За 30 років Перемоги", "За Победу над Германией" та ін. Помер у 2006 році.

14.Кірєєва Ульяна Андріївна

Хоч як не сумно, але тепле літо закінчилось і все навкруги перейшло під владу золотої осені, яка прийшла на Іванівську землю щедрими дарами ланів, садів та святами, розсіяними в календарі. Це День знань, День людей похилого віку, Всесвітній день вчителя, День працівників освіти та 70-річчя визволення Іванівського району від фашистських загарбників.

Безпосередню причетність до кожного з цих свят має жителька нашого селища, шанована людина – Кірєєва Уляна Андріївна.

Першовересень – день знань. Свято тих, хто вчиться і тих, хто вчить і вчив. Важко знайти сім’ю, де б не чекали його з радістю та хвилюванням. Чекає його завжди і Уляна Андріївна. Бо розпочала свою педагогічну діяльність в серпні 1939 року молодою вчителькою Савелівської семирічної школи з російською мовою навчання, в колишньому селі Савелівка, яке на той час було центром Новодмитрівської сільської ради нашого району. Це був її перший навчальний рік, який запам’ятався на все життя. В семирічці пропрацювала вона до 1941 року. Розпочалась війна. 19 вересня 1941 року німці окупували Іванівський район. Заняття в школах припинились. Але Уляна Андріївна була у числі тих вчителів, які продовжували навчати дітей вдома. Війна закінчилась, прийшла перемога.

З серпня 1946 по грудень 1953 року Уляна Андріївна працювала вчителем 1-4 класів в Іванівській початковій школі № 2, потім – у райвідділі освіти. У 1954 році, вже більше як півроку працюючи в завідуючою методкабінетом при Іванівському райвідділі освіти, зрозуміла, що її покликання – виховання дітей та школа. Хоч і розуміла, що професія вчителя не з легких, складна, у той же час вважала, що ця професія і прекрасна, радісна, бо виховуєш справжню людину, і це залишить після тебе найкращий слід на землі. Тому Уляна Андріївна і повернулася у серпні 1954 року в Іванівську початкову школу № 2, де 8 років працювала учителем початкових класів.

В липні 1962 року вона переходить працювати учителем молодших класів в Іванівську середню школу, і там працює аж до січня 1974 року. Нові класи, нові діти. Багато їх, допитливих, часом безпорадних, пройшло перед нею за роки педагогічної роботи. Були радісні миттєвості, були і прикрі. Нерідко пустощі дітей приносили почуття гіркоти, а часом навіть і болю, але обличчя Уляни Андріївни завжди сяяло радістю. У неї ніколи не було поганих дітей. Жила за принципом – усі діти хороші. Вона щиро, по-материнськи любила учнів, була закохана у свою справу. Володі зашнурує шнурок, Зої поправить стрічку у косі, Сашку застебне ґудзика на сорочці, а Миколку приголубить і спитає: «Як справи, чому такий похмурий?» Зажди привітна, ласкава. Багато вихованців пішли її стежкою, стали педагогами. Інші – лікарями, агрономами, військовими, кухарями, бібліотекарями, водіями. А це – найвища нагорода для неї. Бо в душах колишніх вихованців є краплина і її вчительського серця.

Праця її була нелегкою, але вона не минула марно. Розумне, добре та вічне, що дбайливо засівала в юні душі Уляна Андріївна, зійшло щедрими сходами, житиме в наступних поколіннях. Вона була не лише вчителем, а й наставником, лектором. При середній школі працювала її школа передового досвіду, в якій відвідували заняття вчителі початкових класів Іванівки та Шотівки. Частим гостем була Уляна Андріївна на підприємствах та установах селища, у колгоспників колишнього колгоспу «Радянська Україна», перед якими вона виступала з лекціями як член лекторської групи. Уряд високо оцінив працю Уляни Андоріївни в роки війни, нагородивши її в 1947 році медаллю «За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни». Тридцять один рік свого життя віддала вона педагогічній діяльності. За успіхи в розвитку освіти у 1966 році її нагороджено орденом «Знак Пошани», а в 1968 році – присвоєно звання «Відмінник народної освіти».

Вчитель… Яке величне і прекрасне це слово! Яка нелегка, але водночас благородна професія – педагог! Кожен із нас на все життя зберігає пам'ять про дорогих людей – наставників і вихователів. Батьки найдорожче – своїх дітей, своє майбутнє – віддають у руки педагога. Уляна Андріївна була саме таким вчителем, Педагогом з великої літери.

1 жовтня відзначався Міжнародний день людей похилого віку і День ветерана. Уляна Андріївна вже 39 років на заслуженому відпочинку, ветеран освітянської ниви. Ознака років – срібло сивини. Говорять, що то прийшла вже старість. Ні, Уляні Андріївні життя заповіло вічну молодість, яка житиме завжди у справах її учнів. Зараз всі вони дорослі, поважні люди, мають свої сім’ї. Та ніхто не забув свою першу вчительку, її привітну посмішку, уважні і добрі очі, в яких завжди відчувалось душевне тепло. Її пам’ятають, згадують у цей день та з гордістю говорять своїм дітям, онукам: «Моя перша вчителька – Уляна Андріївна».

У січні 2014 року Уляна Андріївна зустріла свій 95-ий ювілей. Дуже хочеться, аби така гарна, світла людина, на радість всім нам – своїм рідним, друзям, знайомим, колишнім учням, ще багато років зустрічала свої ювілеї.

15. Козоріз Галина Іванівна

Кавалер трьох Орденів Слави, передова доярка радгоспу «Чапаєвський»

Народилася 20 лютого 1941 року в с. Поляхівка Теофіпольського району Хмельницької області. Проживає на території Херсонської області з березня 1950 року.

Трудова діяльність Галини Іванівни розпочалася з 1955 року. Телятницею почала працювати після закінчення 5 класів в 1955р. і працювала по 1994 рік дояркою в радгоспі «Чапаєвський».

Батько – Швець Іван Никонорович, 1902 р.н., працював різноробочим. Загинув під час Великої вітчизняної війни 13 квітня 1944 року в боях за Тернопіль. Мати – Швець Прасковія Мартинівна, 1904 р.н., працювала різноробочою в колгоспі.

Козоріз Галина Іванівна має такі нагороди: Орден Трудової Слави ІІІ ступеня 24.12.1976 р., Орден Трудової Слави ІІ ступеня, 04.03.1982 р., Орден Трудової Слави І ступеня, 17.08.1988 р.

Медалі: «За трудовое отличие» 14.02.1975 р., «Ветеран труда» 1983р., три золотих медалі «За достигнутые успіхи в рахвитии народного хазяйства СССР» 1985 р., одна срібна медаль «Лауреат ВДНХ СССР», нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР 1986 р. Обиралась депутатом місцевих рад: 1982, до районної ради – 1990 р.

З 1994 року на заслуженому відпочинку. Галина Іванівна у вільний час любить займатися вирощуванням квітів, доглядати за тваринами, займатися домашнім господарством. Виховала двох дітей, прищепила їм любов до праці, почуття поваги до людей. Маючи великий трудовий стаж і досвід, як ветеран праці, є прикладом для дітей та односельців.

Кредо Галини Іванівни: Любов до праці - ось головна цінність людини.

 

Література:

Миколаєнко С.Попереду - Г.Козоріз// Нове життя,- №41.- 1981.- 4 квітня.

Переможці змагання: Г.І.Козоріз// Нове життя.-№50.-1981.-25 квітня.

Г.І.Козоріз // Нове життя.- №122.- 1981.- 10 жовтня.

Наша слава, наша гордість. // Нове життя.- №133- 134.- 1987.- 7 листопада.

Анастасьєв А. Приклад Галини Козоріз: Тваринництво: на рейки інтенсифікації// Нове життя.-№144.- 1987.- 1 грудня.

Наша знатна землячка -Козоріз Г.І.// Нове життя.- №10.- 1991.- 22 січня.

Козоріз Г.І. із внучкою Дашею// Нове життя.- 1993.- 28 серпня.

16.Косичева Надія Яківна

Прізвище Надії Яківни Косичевої добре відоме не тільки в районі, а й в області, бо довгий час очолювала вона передове господарство- колгосп імені Щорса села Воскресенки.

Косичева Надія Яківна народилася 27листопада 1928р.

Почала працювати в 1946р. старшою піонервожатою Дружбівської восьмирічної школи.

З 1948р. по 1954 рік працювала в Іванівському райкомі комсомолу, спочатку зав. відділом роботи з шкільною молоддю, потім секретарем Іванівського райкому комсомолу.

З 1954 року працювала головою Дружбівської сільської ради.

...Наприкінці 60-х початку 70-хроків у колишньому колгоспі імені Жданова було заплановано збудувати птахокомплекс. Нова справа дещо відлякувала і правління колгоспу, і тодішнього голову

О. В.Полторацького. Чомусь склалася така думка, що комплекс принесе колгоспу одні збитки. Вагання голови призвели до того, що райком партії і райвиконком намірилися зняти його з роботи. Посаду керівника господарства. Але вона від пропозиції рішуче відмовилася.

«Я бачила, що О. В. Полторацький мав хороші організаторські здібності і його зняття з роботи було б поспішним і непродуманим», — говорить вона. Але доля все ж вготовила їй керівний пост.

Тоді ж, на початку семидесятих, колгосп імені Щорса очолював В. П. Дереза. Справи у

господарстві йшли непогано, але стан здоров ’я Василя Петровича погіршився. Врешті- решт, його прохання зважили і у грудні 1973року тодішній голова рай виконкому О. С.Качук привіз у Воскресенку кандидата на пост голови колгоспу. Чимало запитань посипалося тоді на адресу Надії Яківни. Серед них було і таке: чи не боїться вона братися за головування, не маючи спеціальної сільськогосподарської освіти? «Я дійсно за фахом не агроном і не зоотехнік,-відповіла Н.Я Косичева, -але маю за плечима

багатий життєвий і практичний досвід. Та й сподіваюся на вашу допомогу».

Своє головування Надія Яківна розпочала із зміцнення виробничої бази і благоустрою. Вже в перші роки було побудовано відгодівельний майданчик, заасфальтовано дороги на фермі, встановлено новий ЗАВ-20 і споруджено вагову на зерно току.

Разом з тим на засіданні правління було гостро поставлене питання про зміцнення трудової дисципліни. Такий підхід не всім сподобався, і вже в перший рік головування Надії Яківни 12 сімей виїхало з села. Щоправда, невдовзі кілька з них повернулися, ломка старих традицій, яка в такому разі завжди неминуча, тривала з рік.

Між тим у селі відбувалися відчутні зміни. Не відповідали зростаючим вимогам дитсадок і школа. Правління виділило кошти на їх будівництво. В центрі села звели двоповерхову школу на 320 місць ,для 90 найменших мешканців Воскресенки гостинно відкрив двері дитячий садок-ясла. Великі зміни відбулися в благоустрої села: прокладено 2,5 км доріг з твердим покриттям, 1,5 км пішохідних доріжок. Значна робота проводилась по господарському будівництву в колгоспі,Зокрема став до ладу санпропускник на молочному комплексі, споруджено комплекс по вирощуванню нетелів для всіх господарств району. З року в рік зростала економіка колгоспу ім.Щорса. Розвитку колгоспу,за словами Надії Яківни,добре допомагало велике зрошення.

Сумлінна робота зрошенців, високе професійне вміння агрономів Олександра Петровича

і Ольги Федорівни Фунтових, інших спеціалістів вивела колгосп у визнаного лідера в районі. За підтримки голови тут вперше почали вирощувати і одержувати високі

врожаї цінної білкової культури — сої.

В ті роки,господарство почало одержувати щороку понад мільйон карбованців чистого

прибутку. Колгосп імені Щорса - одне з передових господарств району.

Голові ж правління було присвоєно високе звання «Заслужений працівник сільського

господарства УРСР».

А через ріку 1985 році Надія Яківна стала кавалером ордена Леніна.

«Не все, що планувалося, вдалося зробити, — з жалем говорила вона. — А все через те,

що соцкультпобут для вищестоящих органів завжди був на другому плані. Зокрема,

вже давно ми планували побудувати в селі кафе і готель, але питання не вирішено і досі.

Та й на інші об ’єкти одержували мізерну кількість матеріалів. Що для колгоспу значили зокрема, півтори тисячі штук цеглин на рік і 4 тисячі штук каменю- черепашнику. Я вже не кажу про лісоматеріали і цемент, яких завжди не вистачало. А без належного соцкультпобуту не буде і самого розвитку сіл».

І все ж в останні роки в селі збудували і машинний двір з майстернею, боксами для ремонту і зберігання техніки, асфальтованими майданчиками для сільгоспінвентаря, будинком механізатора з сауною і їдальнею.

За сприяння голови у селі зведено торговельний центр, спортивний комплекс. Бачила в перспективі музичну школу, трудовий комплекс для школярів, сучасне житло для колгоспників...

Колгосп імені Щорса перевиконав плани 10-ої і 11-ої п’ятирічок по виробництву і продажу державі зерна, м ’яса, молока, овочів. Неодноразово колгосп імені Щорса виходив переможцем соціалістичного змагання серед господарств району.

За добросовісний труд Косичева Н.Я. була удостоєна урядових нагород.

У1958 році нагороджена орденом «Знак пошани»,

1974р. орденом Трудового Червоного Прапора, в 1976р. другим орденом Трудового Червоного Прапора.

У1986р. Косичева Н.Я. нагороджена орденом Леніна, їй присвоєно звання Заслужений працівник сільського господарства.

Надію Яківну відзначено найвищою нагородою Батьківщини орденом Леніна. Ми знаємо, що орден цей — за неспокій душі, за свідомість і розуміння свого високого обов ’язку, за невтомність і бажання зробити життя людей на землі кращим і змістовнішим.

В 2002 році після тяжкої хвороби Надія Яківна померла.

Матеріал зібрала: Бібліотекар КУ 

"Воскресенська сільська бібліотека" Роїк Т.І,

17.     Лактіонова Валентина Юхимівна

Учитель… Щодня ми та наші діти промовляємо це слово, і звучить воно просто і наче якось буденно. Але скільки в ньому неприхованих спогадів, найкращих, незабутніх. Вчителем з великої літери називали в селі Нововасилівка Іванівського району Лактіонову Валентину Юхимівну. Народилася вона 1931 року в селі Нижні Сірогози, тоді Мелітопольського району. Пізніше родина переїхала до Новотроїцька. Дітьми війни називаємо покоління 30-40 рр. ХХ століття. Війна перервала мирне життя, забрала близьких і рідних, принесла горе. Пам’ятала Валентина Юхимівна і прихід німців у село, важкий час окупації.

А коли ворогів прогнали, вона з бажанням почала вчитися, і досить рано визначила для себе, що буде вчителем і тому з 1951 року  вчиться заочно на філологічному  факультеті Херсонського педінституту імені Н.К. Крупської.

У цей же період Валентина Юхимівна працювала вже вчителем у селі Шотівка, а з 1954 року призначається директором Протасівської семирічки.

Викладаючи українську мову та літературу вона давала міцні і ґрунтовні знання учням, була вимогливим учителем. Проте такою вона ж була і до себе. І тому за її відношення до роботи, до виконання своїх обов’язків як вчителя і директора школи, за принциповість, наполегливість всі вважали її взірцем. Бо, перш ніж вимагати від своїх підлеглих, вона вимагала від себе.

Звання «Вчитель» було для Валентини Юхимівни святим – бо він зразок для учнів, односельчан у всьому. Активна в громадському житті, член КПРС, депутат сільської ради, лектор, пропагандист, учасниця художньої самодіяльності. Можна лише дивуватися, коли Валентина Юхимівна все встигала роботи. А встигала, до того ж елегантна, з модною зачіскою, завжди привітна.

Завдяки наполегливості Лактіонової Валентини Юхимівни було прийняте рішення розпочати будівництво нової школи у Нововасилівці. Коли школа стала освітнім центром села, то лише тоді молода директорка зрозуміла, що, дійсно, її призначення у житті – бути Вчителем. Вона  виховала  не одне покоління.  Навчала  Валентина  Юхиимівна  української мови та літератури:  мене, мою  сестру Тетяну, батька Василя, дядьків. І всі вони часто з повагою згадували цю сильну жінку, вчителя з « великої  літери», справжнього наставника молоді. Виховала собі гідну зміну, багато її колишніх учнів обрали собі фах учителя.

 Попрацювавши до 1968 року директором школи, Валентина Юхимівна за станом здоров’я залишила цю посаду, але працювала і надалі вчителем, була класним керівником.

За свою багатолітню працю має Почесні грамоти, подяки, заносилася на районну Дошку пошани, а також нагороди: ювілейну медаль «За сумлінну працю», орден «Знак Пошани», відзнаку «Відмінник освіти СРСР», а коли Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 жовтня 1981 року за заслуги в навчанні та вихованні молодого покоління було присвоєне високе звання «Заслужений учитель Української РСР», то Валентина Юхимівна сказала: «Тим, що так високо оцінена моя праця, я вдячна тому хорошому вчительському колективу, серед якого я працюю. Вдячна вимогливості дирекції нашої школи і дружелюбності своїх колег. Це наша спільна відзнака». Так оцінити свою заслугу могла лише надзвичайно скромна і душевно багата людина, яка ніколи не мислила себе без колективу, у якому пропрацювала 27 років.

37 років віддавала вона своє серце дітям, педагогічній роботі, сама виховала двох дітей (бо чоловік рано пішов із життя), пишалася ними, діждалася внуків і правнуків, не збідніла душею, мала  пошану від людей – так Доля віддячила цій надзвичайній жінці.

Після виходу на пенсію у 1989 році Валентина Юхимівна переїздить до Криму, де живе постійно.  Та без роботи не може, працює співробітником музею у Феодосії, проводить факультативні заняття з дітьми, активна в громадському житті.

 Лактіонова Валентина Юхимівна прожила велике і насичене життя, була дійсно   Людиною.

 5 квітня 2011 року перестало битися її таке тепле та добре серце, це була важка втрата як для родини так і для всіх нас, її односельчан.

Матеріал зібрала:бібліотекар 

КУ « Нововасилівська сільська бібліотека»

Л.В. Марусяк

                                        

18. Лупіногіна Валентина Андріївна

Народилася Валентина Андріївна 22 березня 1922 року. в селі Успенівка Іванівського району.

Дитинство її було тяжким ,як і в інших дітей того часу ,довелося пережити роки голодомору

1932-1933 років ,в той час їй було 11 років.Потім батьки переїхали в с. Благодатне. все своє життя

вона прожила в своєму рідному селі . Після закінчення семирічної школи вступила до медичного

закладу та навчалася на медсестру. 1941 рік ... розпочалася Велика Вітчизняна війна.На захист своєї рідної землі пішли від малого до великого. Серед цих захисників була і наша фронтова медсестра -Валентина Андріївна .

ЖІНКА НА ВІЙНІ.

В 1943 році розпочалося її трудове життя. На той час саме вона перебувала в м. Мелітополь,де добровільно вступила у військовий прифронтовий шпиталь. Бойовий шлях медичної сестри пройшла вона до Далекого Сходу.Віддавала все своє професійне вміння і тепло тяжкопораненим солдатам,допомогала їм писати листи ,уміла підняти дух і підтримати надію на одужання.

За мужність та героїзм проявлений в роки війни її нагороджено знаком"Отличник санитарной службы"

Медалями " За победу над Германией" "За победу над Японией"

" 20 лет победы ВОВ""30 лет победы ВОВ"

"40 лет победы ВОВ" "50 лет ВОВ" "60 лет Вооруженным силам "

"Ветеран труда" " За доблестный труд"

Орденом "Отечественной войны 11 степени"

Орденом "ЗА Мужність"

Нагороджена "Благодарственным письмом Министерства Дальневосточного фронта"

До 65 -річчя з Дня Перемоги їй було присвоєно звання підполковника.

Традиційно зустрічаючись з учнями ,молоддю вони запитували "Чи страшно було на війні "

Звичайно було страшно ,але про це не згадував ніхто ,особливо ,коли тягнеш на собі пораненого і не знаєш чи дійдеш з ним до медсанбату ,і чи зможеш залишитися живим .

Закінчилася війна. Загоїлися фронтові рани .Розпочалося мирне життя .Після закінчення війни вона весь час працювала медсестрою в дільничній лікарні до виходу на заслужений відпочинок,а потім працювала і після виходу на пенсію.Не розгубила вона свою доброту ,милосердя до людей протягом всього свого життя .І тому її завжди звали наша Андріївна. Разом з чоловіком вони виховали трьох синів .Всі троє відслужили в Радянській Армії беручи приклад зі своєї мами.

Свято берегла вона свою військову реліквію -гімнастерку і пілотку і кожен рік на 9 травня в колі своєї сім'ї одягала вона їх згадуючи роки війни ,своїх бойових друзів ,які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Роки пролетіли швидко ,непомітно ,весь час у вирі різних подій. Життя прожите нелегке ,були втрати ,радість ,незгоди,але вона завжди залишалася доброю і щирою душею до кожного,все своє життя вона присвятила служінню людям,своїм дітям ,онукам.

2013 року на 91 році життя перестало битися серце цієї прекрасної людини.

                                               

19.Мальцева Галина Юхимівна

25 січня 2014 року минуло 88 років як іде по життю проста жінка, жителька нашого селища Мальцева Галина Юхимівна, одна з мільйонів жінок, про кого не знімають кінофільми та не пишуть романи. Народилась вона у бідній, багатодітній сільській родині. Батько – Юхим Анікєєвич Романенко - працював комірником в колгоспі, мама Тетяна Володимирівна поралась біля печі, на огороді, виховувала дітей, яких в сім’ї було восьмеро. Галя була шостою дитиною. Як і всі селянські діти вона росла на виду у односельців, допомагала мамі. Разом з однолітками пішла до школи навчатись. Два класи закінчила в одній школі. Школа – хатинка в степу. Взимку, як замете снігом, то й дороги не видно, провалювалась по пояс в снігу. Продовжувала навчання в початковій школі №3. Жили бідно. До школи ходили одягнені, хто що мав. Сестра Женя в шинелі, а у Галі – чоботи не по розміру, юбка зшита з ковдри. У школі не було на чому писати, чорнила робили самі. Та, незважаючи ні на що, потяг до навчання здатний був подолати всі перешкоди. Галя навчалась, була в числі кращих учнів, з полотняною торбинкою через плече завжди поспішала до школи.

Коли Галі виповнилося 8 років, сім'ю Романенко спіткало горе - у тридцятих роках пропав безвісті батько, мама залишилася вдовою. Щоб прогодувати дітей, вона пішла працювати в колгосп на різні роботи. У важкі, голодні роки виростила 7 дітей, багато працювала, а її малолітня донька Галя, бажаючи допомогти мамі, на канікулах ішла працювати в один з місцевих колгоспів. Згадує Галина Юхимівна, як тяжко і в той же час завзято працювала в ті далекі 40-ві. А за що? За «паличку», як говорили тоді. Дерев’яними граблями згортала солому, скирдувала за гарбами, скидала солому з косарок. Пам’ятає і бригадирку тітку Євгенію Родіонівну Гмирю, яка була тоді для неї першим наставником. А іще вона запам’ятала на все життя, як у 1933 році, коли був голод, до їхнього двору прийшла бригада з 3 чоловік. То були злі, страшні люди. Заглядали в кожний куток хатини, перевернули, перекидали все, шукали борошно, зерно, картоплю. Та брати було нічого, самі бідували, в хатинці були лише діти та мама... Канікули закінчувались, Галина продовжувала навчатись в середній школі. Її улюбленим предметом була математика. А у вільний час їй подобалось в'язати. Які ж гарні, витончені хустки в’язала Галя, які тільки узори не вигадувала. В’язала собі все сама, і не тому, що інші не зуміють догодити їй, а тому, що в тім її натхнення й насолода. Галині пророчили майбутнє вченої людини, та й сама вона у дитинстві, ще як ходила до школи, мріяла стати вчителькою. Тільки життя розпорядилось по-іншому. Після закінчення 7-ми класів Галя подала документи до 8 класу. Та не судилося їй продовжити навчання. Війна обірвала всі надії, перекреслила всі її плани.

Її дитинство та юність припали на тяжкі воєнні і повоєнні роки. Яким воно було, мабуть, немає двох думок: голодним і холодним.

Влітку 1941 року Галина починає працювати в колгоспі «ІІІ Інтернаціонал». Разом з подругою Надією Редько (Шемет) волами з поля возили бричками зерно, на току віяли його, ящиками заносили в комору. Так почалася її трудова біографія, коли їй не було ще й 15 років.

Коли була окупована Іванівка, продовжувала працювати в колгоспі. Щонеділі колгосп посилав жінок та дівчат, серед яких була і Галя, на роботу на маслозавод бити масло. Маслобійка була велика дерев’яна їжа з ручками з двох сторін. В діжу зверху відрами заливали вершки, а потім вручну разом з Надією Редько, крутили маслобійку. За їх роботою постійно спостерігав німець. Працюючи в колгоспі виконувала всі роботи – збирала в полі колоски жита, сухі стебла соняшнику, не розгинаючись, посинілими руками збирала біленькі голівки бавовни. Та хіба перелічити усю роботу. «Одного разу в посадках поблизу села Новотроїцьке з колгоспною бригадою згрібали та палили курай, пішов дощ, - розповідає Галина Юхимівна. – Щоб не намокнути, я разом з іншими дівчатами голосно сміялись, бігли полем, щоб сховатись в бригадній хатині. А тут на тачанці німець-комендант разом з комендантшою-перекладачкою. Німець зі злобою пробелькотів, а перекладачка переклала: «Чому гуляєте, не працюєте, свині?». Тільки випадково, молодь разом з Галиною не була піддана жорстокому знущанню та побоям. Того дня комендант жорстоко побив хлопців з 4-го кварталу. Так, у важкій праці минали дні, тижні, місяці. Нарешті, 29 жовтня 1943 року закінчилися страхіття днів окупації, Іванівку звільнили від гітлерівців. Увесь тягар післявоєнних років ліг на плечі жінок, дітей. Україна перетворилась на єдиний військовий табір, моноліт, у якому фронт і тил являли єдине ціле. Військова частина, яка базувалась в Іванівці, заготовляла продукти для воїнів, для фронту. Галя прагнула внести і свій вклад у відновлення та відбудову зруйнованого німцями селища. Разом з шістьма дівчатами з колгоспу мололи борошно, били олію, віяли зерно. Засівали ниву озимою пшеницею.

Влітку 1944 року Галя випадково від Ніни, сестри своєї подруги, дізнається, що в Інспектуру держстатистики потрібні працівники. Не вагаючись іде на розмову до установи, отримує позитивну відповідь, влаштовується на роботу, працює. Здається, зовсім недавно 1 липня 1944 року Галина вперше несміливо переступила поріг райінспектури. Не зважаючи на молодість і нестачу досвіду, відразу енергійно взялася за роботу розїздного інспектора. А згодом вже про Галину Юхимівну почали говорити, як про одну з кращих молодих працівниць. Саме тоді голова райвиконкому Рванов вручає їй медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Перші навики майбутньої професії вона одержала від свого першого начальника Квітко Петра Дмитровича, у той час керівника райінспектури. Минуло ще вісім років. Прийшли до Галини Юхимівни за цей час і досвід, і вміння. Її переводять на посаду статистика. Сумлінна, наполеглива – скільки синонімів не добирай – всі вони притаманні їй. Через 6 років у 1958 р. її переводять на посаду старшого інспектора по обліку сільського господарства. На цій посаді вона працює до березня 1963 року, коли її звільняють у зв’язку з ліквідацією Іванівського району. Після звільнення вона одразу влаштовується обліковцем цегельного цеху в Іванівський Промкомбінат та, отримавши запрошення на роботу в Іванівське відділення «Сільгосптехніки», через три місяці звільняється з промкомбінату. У «Сільгосптехніці» працює спочатку фактурщицею, а потім бухгалтером. Та коли через два роки відновлюється Іванівський район, тільки-но призначений керівником інспектури держстатистики Пашко Віктор Гнатович пропонує Галині Юхимівні повернутись до роботи райінспектури, вона звільняється з «Сільгосптехніки» і 22 лютого 1965 року приступає до роботи старшим інспектором по сільському господарству. Через рік її призначають економістом, а потім старшим економістом. Мінялись назви та вивіски, будівлі, начальники, яких, до речі, було десять, та лише Галина Юхимівна не зраджувала обраній професії, на якій безперервно працювала 18 років до виходу на пенсію. Вона одночасно була бухгалтером і агрономом, зоотехніком і рахівником, механіком і інженером, бо цього вимагала її робота. У декого може скластись думка: яка там робота була в тій статистиці – сиди, чекай, доки принесуть звіти. Та це не так. Робота у неї була важка, складна та відповідальна. У ті часи ніхто і гадки не мав, що таке комп’ютери, інтернет, мобілки. Та що там говорити, чого було варте бажання при потребі через телефоністку пошти зв’язатись з бухгалтером одного з колгоспів або з обласним управлінням. В її посадові обов’язки входило збір та обробка статистичних звітів по сільському господарству. А їх не мало не багато – більше 30, щотижневі, місячні та річні. Країна піднімалась із руїн. Керівництво держави цікавив стан справ по кожній галузі народного господарства. Кожної декади готувала місцевому начальству аналізи, зведення і все це рахувала вручну на рахівниці – і у відсотках, і в абсолютних цифрах. Але крім цього мусила робити і перевірки у 17-ти колгоспах району. Коли на 1 січня проводився облік худоби, рахувались наявні кузні та млини, а влітку обліковувався зібраний урожай, тижнями не була дома, знаходилась у відрядженні. Сама, пішки від села до села – влітку полем по засіяних нивах, а взимку по лісосмугах. Транспорту не було зовсім. Іноді, правда, траплялась дорогою влітку кінна бричка, а взимку, бувало, на санях підвозили до контори одного з колгоспів.

Минали роки. В Іванівці зустріла свою долю і восени 1953 року стала Галиною Юхимівною Мальцевою. У неї народжуються доньки – Валентина, а потім Світлана. Разом з чоловіком Олександром Михайловичем, який працював у колгоспі механізатором ведуть домашнє господарство, виховують доньок, які з часом дарують їй найбільшу радість та утіху – онучку та двох онуків. Почуття працьовитості та відповідальності за свою роботу, відданості обраній справі Галина Юхимівна прищепила і своїм донькам. Валя закінчила в Одесі інститут та все своє життя присвятила роботі аеропорту мису Кам’яний, де і до цього часу працює начальником метеорологічної станції. Вона живе далеко – в Ямало-Ненецькому окрузі, хоч і рідко приїздить до мами, але від цього кожна нова зустріч стає ще жаданішою і дорожчою. Друга донька живе поряд з мамою, має двох синів, яких допомагала їй виховувати Галина Юхимівна. Світлана пішла маминою дорогою – з 2005 року працює в Іванівському відділі статистики, займає посаду провідного спеціаліста-економіста.

Любов доньок зігріває, допомагає та піднімає тоді, коли вже немає сил встати, відкриває друге дихання, коли серце мами щемить від болю. Ця любов уселяє надію і віру. Життя Галини Юхимівни було як довга нива - було і сонце, була і злива. Викликає захоплення те, що змалечку пізнавши важку працю, переживши нелегке дитинство, війну і голод 1933 і 1947 років, Галина Юхимівна зуміла багато працювати та зберегла в душі доброту, людяність, сприйняття світу. Можливо, вона мала якийсь секрет, що допомагав досягти мети, жити? Та ні, не мала ніяких секретів, просто трудилась на совість, вкладаючи в роботу не лише все своє вміння, а й часточку свого серця. Просто подобалася їй робота. Вона ніколи не залишала її незавершеною. Якщо не складався баланс у звітах – не відступала, аж поки не знаходила кожний гектар, кожну копійку. Часто допізна затримувалась на роботі, з часом не рахувалась, інколи в сумці несла додому допоміжні таблиці. Сім’я засинала, а вона, іноді траплялось, що й до пізньої ночі при лампі працювала, робила звіти, бо ранком необхідно було звітувати в область. Вона сумлінно ставилась до своїх обов’язків, служила прикладом для молодих спеціалістів.

Працю Галини Юхимівни високо оцінила держава. Вона нагороджена орденом «Знак пошани», медалями «Ветеран праці», «За доблесну працю», «Захиснику Вітчизни» та трьома ювілейними медалями. Неодноразово була нагороджена подарунками, грамотою Центрального статистичного управління СРСР. Її прізвище було занесене у Книгу пошани ЦСУ УРСР.

Понад 40 років свого життя Галина Юхимівна пов’язала з цифрами, зі статистикою. Не здолали її літа, ні розруха, ні тривоги. Промайнули швидко роки. Зараз Галина Юхимівна на заслуженому відпочинку. Не зважаючи на поважний вік, вона не переймається болячками, не сидить склавши руки, трудиться вдома, читає газети, дивиться телевізор та не шкодує, що живе в Іванівці. Дарма, що не тече з крана гаряча вода, та й по холодну треба йти з будинку, і болять натруджені ноги, які все життя були її найнадійнішим транспортом, і в плиті потріскують дрова, а не горить природний газ, та все ж не змогла б жити ніде, крім як в Іванівці, яку не мріяла покинути навіть у юності, бо тут її коріння. Вона народилася у цьому селищі, і воно завжди було з нею. У цьому сучасному селищі є і заслуга Галини Юхимівни, жінки-трудівниці, жінки-матері. Хай щастить Вам, шановна Галина Юхимівна, здоров’я Вам на довгі-довгі роки, честь і шана Вам за сумлінну працю!

О. Банашевська

20. Мірошниченко Юрій Тимофійович
 народився 22 квітня 1941 року у с. Дружбівка. По закінченню восьмирічної школи пішов навчатися в Мелітопольську школу садівництва. Опісля був призваний до служби в армії. Віддавши борг Батьківщині поступив навчатися до Мелітопольського технікуму сільського господарства. Ще з юних років молодому поету не бракувало життєвих спостережень, яскравих барв і жаги творчості, які він викладав на лист паперу у вигляді вірша. А нажитий життєвий досвід, коли він працював директором Дружбівського будинку культури, тільки розвивав цю здібність. Ще молодим виконував обов'язки секретаря комсомольської організації та  голови сільської ради с. Першотравневе Іванівського району. Одружився та виїхав до міста Мелітополь, де 30 років пропрацював на заводі " Тракторного гідроагрегату" від токаря до зам. директора з господарської частини.  2 роки працював вчителем в школі № 7  міста Мелітополя. 

Всі свої вірші збирав до товстого зошита, та ніколи не міг уявити, що колись надрукує свою збірку " Мой возраст покрыт сединой", в яку увійшли вірші на різну тематику: про сім'ю,  друзів,  рідне село і його людей, та  Україну. 

 Матеріал підготувала : 

Бібліотекар  Дружбівської сільської бібліотеки

Корнєва О.О.

21.Місць Алла Іванівна

« Велика сімя–радість. У великій родині–діти виростають дружніми, добрими, чуйними…», саме так говорить про свою  велику  родину жителька села  Нововасилівка, Мати – Героїня, Місць Алла  Іванівна. Народилася Алла Іванівна 20 квітня 1947 року в селі Нововасилівка в багатодітній родині. У 7 років пішла до 1 класу Протасівської семирічки, останні два роки продовжувала навчання у Нововасилівській восьмирічній школі. Після закінчення 9 класів Алла Іванівна пішла працювати у колгосп «Жовтнева Перемога» на коптах. І понад 25 років свого життя жінка віддала праці в рідному колгоспі…

У 1965 році Алла Іванівна вийшла заміж. І у цьому ж році народила  первістка–доньку Любу. І за 25 років сімейного  життя разом з чоловіком народили івиховали 9 дітей ( п’ятеро синів, Миколу, Федора, Віктора, Івана та чотири доньки, Любу, Ольгу, Світлану, Катерину).  Але  доля  була жорстокою до жінки, у 43 роки вона залишилася вдовою, від тяжкої хвороби помер її чоловік, і на жіночі плечі тендітної жінки впав тяжкий і відповідальний обов’язок  виховання дітей. « У всьому мені допомагали мої батьки, говорить Алла  Іванівна, було всього і горе і радість  і смуток і розпач. Душа боліла за кожну дитину… Але життя не стоїть на місті. Діти повиростали, порозлітались по різних містечках. Я маю 16 онуків, 3 правнуків і у цьому моє щастя. Роки даремно не прожиті…» Саме в дітях та онуках бачить  своє подальше життя ця сильна жінка, мати, трудівниця. У 2009 році Указом Президента України Аллі Іванівні було  присвоєно  високе звання «Мати -ероїня». Зараз Алла Іванівна знаходиться на заслуженому відпочинку, допомагає дітям виховувати їхніх дітей, своїх онуків.

Наша  велика, дружня родина Місяць.

                          Матеріал зібрала:бібліотекар 

                             КУ « Нововасилівська сільська бібліотека»Л.В. Марусяк

22.Михайлова Марія  Сергіївна

Михайлова  Марія Сергіївна.Відповідальна, чуйна, наполеглива у своїй роботі. Саме такою її запам’ятали  жителі села Нововасилівка.

Народилася Марія Сергіївна 1жовтня 1920 року в селі Степанівка  Іванівського району  Херсонської області. Під час Великої  Вітчизняної війни працювала операційною сестрою у військовому штипалі  № 3112 військової частини №01413. Звістку про перемогу  Марія  Сергіївна зустріла у м. Байя, що на Угорщині. Після війни працювала  медичною  сестрою в селі Нововсименівка, пізніше в селі Зоря Першотравневої сільської ради. В 1966 році закінчила Миколаївське  медичне училище. З 1950 по 1979 рік працювала завідуючою Нововасилівського медичного пункту . З 1979 по 1982 рік – завідуючою профілакторію колгоспу « Жовтнева Перемога».  Загальний стаж її роботи ( лікарської справи становить 32 роки).

За героїзм і мужність проявлену в роки Великої Вітчизняної війни Марія Сергіївна була нагороджена орденами і медалями: медаллю  за Перемогу над Німеччиною, ювілейні нагороди. Має відзнаки за сумлінну працю. Померла Михайлова Марія Сергіївна у 1990 році в рідному селі Нововасилівка.

Матеріал зібрала:бібліотекар 

КУ « Нововасилівська сільська бібліотека»

Л.В. Марусяк

с.Дружбівка

23. Момот Степан Олексійович

На вiйну, яка тривала чотири роки йшли зовсiм молодi хлопцi та дiвчата, а маленькі дiти просто ховалися вiд пострiлiв, не знаючи,що їх чекає в майбутньому та чи доживуть вдо завтра. Одним iз тисяч таких дiтей був i мiй дiдусь, Момот Степан Олексійович ,єдиний ветеран, який залишився в нашому селі. 3 січня 1928 року в селі Старі Богородчани Богородчанського району Станіславської області. Закінчивши 5 класів маленьким хлопчиком був примусово відправлений в Германію. В таборі перебував до 1944 року, доки не був звільнений Радянськими військами та відразу був призваний військово-польовим комісаріатом до служби в армію, де служив в запасному полку 336 девізії мінного загону. Чого тільки не бачив дідусь,пам‘ятає ті жахливі події, що відбувалися навкруги, коли рухався з полком за лінією фронту в Германії. Але перед містом Страдсбургом в бойових діях був поранений .

Потрапив на лікування в військовий шпиталь в місті Гляйвіць, де й зустрів довгоочікувану перемогу .Після шпиталю попав в сьому гвардійську девізію, яка переміщалася з воєнними діями далі на Австрію, Чехословакію, Венгрію. В 1947 році був переправлений ешелоном Росія-Сталінград до міста Урюпінськ на розмінування полів та доріг. Влітку 1947 року був направлений в Краснодарський край в місто Калач, де разом з усіма солдатами приймав участь в зйомках кінофільму "Сталінградська битва ". Наступного року війська були перекинуті на розмінування дороги в Новоросійську до цементного заводу. В 1949 році Степан Олексійович закінчив курси кухарів та працював головним кухарем в рядах Радянської армії до березня 1950 року. В 1950 році за наказом міністерства оборони був звільнений в запас, після чого повернуся на батьківщину. Був членом ВЛКСМ та членом ВКПБУ, обраний головою сільської ради, потім секретарем партійної організації. В 1952 році одружився та виїхав в село Дружбівка, Херсонської області, де проживає і нині. Має чудову дружину, з якою нещодавно відсвяткував золоте весілля, підняв на ноги дітей, виховує онуків. Нагороджений орденом Вітчизняної війни, орденом Слави України, медаллю за Перемогу та багатьма іншими медалями, мав звання капітана.Війна надовго залишила слід у серцях людей. Та ми ніколи не забудемо тих , хто боровся за наше майбутнє, за наше життя, за наших дітей. Адже з кожним роком свідків цієї трагедії залишається все менше і менше. Навертаються сльози, коли я бачу ветеранів, які пожертвували своїм здоров’ям, молодістю заради Батьківщини. І ми повинні робити все, щоб їх болісні спогади не поверталися, а навпаки, щоб з кожним роком , життя стерло з пам‘яті всі їхні минулі втрати.

Ми, вся його родина, діти, онуки та правнуки завдячуємо йому та іншим солдатам свободою під мирним небом, тим, що сьогодні можемо ростити дітей, обробляти лани, посміхатися сонцю. Бажаємо довгих років життя та міцного здоров’я.

Бібліотекар  Дружбівської сільської бібліотеки  Корнєва О.О.

 

24. Назаренко Поліна Павлівна

Народилася Поліна Павлівна 21 січня 1924року в с.Гаврилівка Іванівського району.

15 серпня 1945року Поліна Павлівна повернулася на Батьківщину до свого рідного села і знову пішла працювати.

Була комсомолкою, працювала секретарем, буртовщиком на зернотоку, прийомщиком молока.

Закінчила курси лаборанта по зернових культурах та працювала по спеціальності в колгоспі. Потім у 1952 році вона знайшла свою долю і одружилася, з Іваном Кузьмічем, з яким народили і виховали 3 доньок .

Поліна Павлівна 25 років працювала у колгоспі завідуючою ферми . Вона встигала скрізь і на роботі, і по господарству дома та виховувала діточок.

  У 1980 році переїхали на постійне місце проживання в с.Нововасилівка

Після виходу на пенсію ще 6 років працювала  у колгоспі до 1985року.

В роботі була старанною , користувалася повагою у колективі. Загальний стаж роботи у неї склав 44 роки. Неодноразово Поліна Павлівна була відзначена керівництвом за сумлінну роботу грамотами, подяками та цінними подарунками.

Поліна Павлівна-людина щедрої душі, небайдужа до людської долі.

      Вона  мала активну життєву позицію, приймала участь у громадському житті села. Щороку її запрошували на шкільні та бібліотечні заходи. Поліна Павлівна-ветеран праці, ветеран Великої Вітчизняної війни. Відійшла у вічність Назаренко Поліна Павлівна 30 листопада 2015року, на 92 році життя.

Матеріал зібрала:бібліотекар 

КУ « Нововасилівська сільська бібліотека»

Л.В. Марусяк

25. Німовець Олександр Іванович

Народився 23 квітня 1930 року в сім'ї робітників в місті Запоріжжя, де закінчив 4 класи. В 1941 родина переїхала до Іванівки. в післявоєнному 1945 році Сашко знову пішов до школи, де закінчив ще 5 класів, але потім пішов навчатися в підмайстеря до чоботаря в Іванівському побутовому комбінаті, славився як швець -чоботар. У 1948 році працював в Іванівській добровільній пожежній дружині. В 1949 році працював в районній конторі радіомонтером. З 1950 року по 1954 рік -служба в Армії, був заступником командира відділу 42 -го загону конвойної охорони УМВД Орловської області. У 1954 році повертається до Іванівки, де працює облікоковцем тракторної бригади. З 1955 по 1957 рр. - директором районного Будинку культури. В 1957 році - заступник голови колгоспу "Радянська Україна" і паралельно директор Будинку культури, а з 1965 року - голова колгоспу "Радянська Україна". За ініціативи Німовця О.І. і підтримки колгоспу "Радянська Україна" збудовані: районний Будинок культури; колгоспна контора; дитячий садок "Лелеченя"; хлібопекарня; майстерня сільгосптехніки; ковбасний цех; зернотік; гараж; Іванівська ЗНЗ№2. Нагороджений ювілейним орденом "За сумлінну працю" (1970р.), орденом "Трудового Червоного Прапора" (1973 р.), орденом "Дружби народів" (1986р.)

Помер 5 листопада 2001 року.

Література:

Дереза П.П.

Іванівського краю історія жива / Худ. ред. Л.Павленко, Тех. ред.В.Єфремова.-Мелітополь: друкарня "Люкс"; 2010.- С.404 -405.

26.Островерхов Єгор Філіпович

Островерхов Єгор Філіпович народився 28 лютого 1927 року в селі Василівка Сивашського району Херсонської області.

Закінчив вісім класів середньої школи шахти №1 імені Челюскіна на Донеччині. Працював на шахті.

З 1949 року працював в колгоспі імені Щорса бригади­ром №3, потім бригадиром комплексної бригади

За добросовісний труд і виконання завдань 8-ої п'ятирічки на­городжений медаллю «За доблесний труд».

За дострокове виконання і перевиконання планів 9-ої п’ятирі­чки Островерхов Є.Ф нагороджений орденом Трудового Черво­ного Прапора.

У 1973 р. Островерхов Є.Ф. нагороджений орденом Леніна.     

Матеріал зібрала: Бібліотекар КУ 

"Воскресенська сільська бібліотека" Роїк Т.І,

      

                                      

27.Радченко Галина Василівна.

Цього року в Україні відзначали знаменні дати – 70-річчя закінчення Другої світової війни та 70-ту річницю Перемоги.

В нашому селищі не лишилось жодного учасни­ка бойових дій у Великій Вітчизняній війні та це й не диво, зрозуміло: навіть тому переможцю, якому у травні 45-го було лише двадцять років, сьогодні виповнилося дев’яносто. Це навіть дуже поваж­ний вік. Та в місті Запоріжжі живе жінка, поряд з якою минуло моє дитинство, а потім і юність, ко­лишня моя сусідка, жителька вулиці Крупської нашого селища, в минулому – фронтович­ка–радистка Радченко Галина Василівна. Народилась Галина Василівна 23 березня 1825 року в нашому селищі. Батько Довбня Василь Петрович і мати Мотря Яківна пра­цювали в колгоспі. Мала вона брата Івана та сестру Ольгу. Освіту отримала в Іва­нівській середній школі. Коли відлунав останній шкільний дзвоник, Галя без най­менших вагань залиши­лась працювати старшою вожатою школи. Разом з учнями вирушає на від­починок в Запорізьку об­ласть, в оздоровчий табір. Море кипучої енергії, ці­кава робота. Тоді в таборі вперше почула страшне слово війна, змушені були повернутися з відпочин­ку в Іванівку. А через три місяці - окупація німцями рідного села, облави, арешти. Чудом врятувалася від відправлення на каторгу в Німеччину. Восени грізного 1943 року працювала в тимчасово розміщеному польовому госпіталі 87-ї дивізії. Від ліжка до ліжка, від поране­ного до пораненого ходила вона, зовсім юна тен­дітна дівчина, несучи кожному бійцю разом з по­смішкою надію на життя. Кому води подасть, кому рану перев’яже, та доводилось і мертвих солдат в морг виносити. Одного разу, ранком, зненацька ні­мецькі літаки скинули бомби на Іванівку. Одна з них розірвалася поблизу госпіталю та тяжко поранила подругу Надію. Вся ніч тоді проплакала Галя в ко­мірчині, пообіцяла, що помститься і за поранення Надії і за смерть солдатів. Після звільнення Іванівки від ворога, іде до Іванівського військкомату з про­ханням відправити її на фронт. Добровольцем влилась в ряди Червоної Армії в грудні 1943 року. Курс навчання нової спеціальності радиста Галина проходила на Уралі. З січня 1944 року по листопад 1945 року - вона в діючій армії 25-го прикордонно­го полку військ НКВС в званні єфрейтора, 3 Укра­їнського фронту. Галя підтримувала зв'язок поміж командирів під час боїв, передавала координати для ведення артобстрілів. Спочатку було дуже тяж­ко, та згодом звикла. Під час бомбардувань в око­пах сховатись було ніде, під шквальним вогнем до­водилось з’єднувати командирів. Якщо ж не було бомбардувань, з окопів не висувалась все одно, ворожі снайпери не дрімали. Навіть коли ішов за боєм бій її старенька рація «АК-11» загадково ще­бетала. Вона пам’ятала десятки позивних – Фіалка, Зірка, Сокіл… і завжди без помилок з’єднувала ко­мандирів полків, дивізій, батальйонів, приймала закодовані телеграми, а потім давала відповіді на них. Коли бійці в бліндажі відпочивали, вона ти­хенько записували щойно прийняті повідомлення з фронтів, а ранком розповідала бійцям про пере­моги нашої армії.

Поблизу Галі завжди був охоронець, бійці бере­гли радистку, як зіницю ока, бо радисти завжди були ласою здобиччю для німецьких розвідників. Галина брала участь у Балатонській та Віденській визволь­них операціях в березні-квітні 1945 року. Тоді ж 13 квітня радянські війська звільнили східну частину Австрії та її столицю Відень. У Відні, 20-ти річна ра­дистка Галя зустріла Перемогу, тоді і послала пер­шу звістку рідним. Що жива, здорова поклавши до конверта своє єдине фронтове фото, бо до цього часу не мала дозволу фотографуватись. Закінчились фронтові дороги солдата Другої світової війни Га­лини Радченко від Іванівки до Відня, через Україну, Росію, Чехію та Югославію. За ними – і гордість за Пе­ремогу, і біль втрат бойових побратимів і величезна радість мирного неба. Тоді, в листопаді 1945 року, радистку проводжали додому всі бійці, бо любили її як доньку, як молодшу сестру. Ось і рідна Іванівка.

Війна закінчилася, почалися нові турботи. Гали­на знову працює в Іванівській середній школі вожатою, незабаром зав.відділом шкіл у райкомі комсомолу, а через рік очолює райком комсомолу району. Не злякало її тоді ні бездоріжжя, по якому доводилося ходити до найвіддаленіших сіл, ні без­ліч непочатих справ – в спорті, клубах, бібліотеках, художніх гуртках. Вони саджали парк в центрі Іванівки, поливаючи саджанці піснями. Тоді їх назвали переможцями в боротьбі за озеленення сіл, вони були першими в області. Вона сіяла добре, корисне, знала всі проблеми молоді. Недарма ж на­родна мудрість гласить: «Посій зернину добре – збереш щедрий врожай». І це дійсно так. Її щедри­ми врожаями були трудові пере­моги колишніх комсомольців, бо саме вона давала рекомендації Василю Дерезі на посаду колгос­пу в селі Воскресенка, який потім 25 років керував колгоспом, став Василем Петрови­чем, шановною людиною в районі, отримав урядові нагороди за почесну працю. Потім знову ж за її реко­мендацією, тодішній заступник Надія, яка свій шлях розпочала поруч з нею, отримала путівку в життя, а згодом очолила та вивела в лідери колишній кол­госп імені Щорса – Косичева Надія Яківна. І таких особистостей було чимало, всі вони завдячують Галині Василівні, що підтримувала їх в тяжкий час допомогла обрати вірний шлях в житті. Будучи вже сивоголовою жінкою колишня комсомолка Ніна Во­рона, дякувала Галині Василівні, писала в листах, що все життя пам’ятає шматочки сухариків, якими діли­лась Галина Василівна з ними, дітьми, рятуючи тоді їх від голодної смерті. Довгий час з усієї країни від її колишніх підопічних зі словами подяки надходи­ли листи. І знову робота з дітьми, цього разу Галина Василівна працює директором піонерського клубу.

В Іванівці знайомиться зі своїм майбутнім чолові­ком Василем Миколайовичем Радченко. Після одру­ження в 1952 році в сім’ї народжується син Сергій, а в 1964 – донька Інна.

З вересня 1953 року Галина Василівна знову на новій посаді - завідуюча Іванівським районним відділом соціального забезпечення. Не шкодуючи сил, не рахуючись з недоспаними ночами працю­вала вона в соцзабезі. Бо все потрібно було пе­ревірити, уточнити, щоб жодного пенсіонера не обійти увагою, а їх не мало було на обліку, напри­клад, на 01.01.1969 року – 4792 чоловіки, у тому числі 270 інвалідів Великої Вітчизняної війни, 293 багатодітних та одиноких матерів, 41 інвалід дитинства, 2606 колгоспників та 1582 осіб по со­ціальному страхуванню, крім того 40 ветеранів- колгоспників, які одержували персональні пенсії колгоспів. А в 1978 році потрібно було розподі­лити 31 автомобіль, який за висновками ВТЕК без­коштовно виділяла держава, 67 путівок інвалідам для покращення здоров’я в санаторіях та 101 та­лон на придбання твердого палива. Те, що вона робила, не вимірювалося центнерами та процен­тами, але вагу мало значну. Вона практично вирі­шувала всі проблеми життя пенсіонерів, інвалідів та ветеранів війни – їх побуту, праці та відпочинку. На роботі завжди була зосереджена, уважна, бо­ялася згаяти бодай хвилину робочого часу. Так у вічному неспокої плили один за одним дні, місяці, роки. Її серце не знало спокою. І це був хороший неспокій, за яким незмінно поставали справи – великі й малі, але вони були неодмінно корисні і потрібні людям.

Справжнє щастя знайшла Галина Василівна в роботі, сім’ї, в своїх дітях. Та були в неї і громадські обов’язки – вона член жіночої ради, лектор, постій­ний дописувач газети «Нове життя», а іще депутат. Її депутатський стаж розпочався в далекому 1961 році, коли колгоспники місцевого колгоспу «Радянська Україна» довірили виражати їх інтереси в районній раді, і так на протязі 4-х скликань. «Заслужити довіру виборців, говорила вона, – то лише пів справи, го­ловне виправдати її». Тому кожен свій крок, кожен вчинок Галина Василівна підпорядковувала одній меті – з честю виконувати накази виборців.

У березні 1981 року Галина Василівна звільняєть­ся з роботи в зв’язку з виходом на пенсію за віком та, перебуваючи на пенсії, продовжувала працюва­ти, очолюване нею товариство охорони пам’ятників історії і культури неодноразово виборювало одне з призових місць в обласному змаганні.

Лихо прийшло несподівано, воно завжди застає зненацька. Раптово помирає чоловік Василь Ми­колайович. Ледь оговталася від цього лиха – знову біда – сина Сергія комісували зі служби в збройних силах, визнали інвалідом, залишався без роботи. В доньки Інни проблеми в сім’ї, тож Галина Василівна звільняється з роботи та їде до доньки в місто За­поріжжя. Живуть з донькою та онучкою в кімнатці гуртожитку, працює в приватній фірмі архіваріусом. У 2005 році на День Перемоги мер міста вручає їй ордер на двокімнатну квартиру в центрі міста. Жити та радіти, та не судилося. Знову горе, не стало її доньки Інни, пішла з життя не попрощавшись… Та життя триває. Роки в минуле віднесли всі біди, жи­вуть тепер удвох бабуся Галя з онучкою Юлею. Га­лина Василівна, залишаючись на самоті, подумки лине у край своєї юності, сумує, що вже ніколи не поїде в Іванівку, не ступить на рідну землю, не почує п’янкого запаху бузку, який ріс біля її будинку. Сумує і за донькою Інною, яка так покинула цей світ і вже ніколи не повернеться, не обійме та не промовить: «Мамо, як ти?»… Та найбільше вона сумує за сином Сергієм, мріє про зустріч з ним, а чи зустрінеться? Вона навіть не пригадує, коли син останнього разу відвідував її, він навіть не телефонує. Та вона чекає. Болить душа за сина. Душевний біль гіркий, від ньо­го не придумали ліків, від нього хочеться їй крича­ти, та вона не кричить, тамує біль, бо вона - любляча мама, а він - її син. І хай там що, а для неї він най­кращий, її Сергійко. У цьому році Галина Василівна зустріла свою дев’яносту весну, їй виповнилося 90 років. З великим букетом запашних лілій та грошо­вим презентом її привітали з ювілеєм журналісти га­зети «МИГ», а колишня сусідка Валя спекла смачний пиріг для ювілярки. Та головними виявились не по­дарунки, а звичайна людська увага. Цього року Га­лину Василівну нагородили відзнакою Президента України – ювілейною медаллю «70 років Перемоги над нацизмом».

Стирає час сліди війни, але не стирається вона в пам’яті Галини Василівни. Пам'ять стискує її серце, розбуджує давню біль. З роками забулися назви, імена та дати, але ті страшні події війни раз по разу постають перед її очима. Зараз Галина Василівна ледь рухається по кімнаті, погано чує та майже не бачить, але щиро радіє спілкуванню з людьми. Бо на старості людина особливо дорожить тим, що про неї не забувають. Тож не забуваймо ветеранів, серед мирської суєти, бо це для них найбільша рана, яку лиш можна нанести.

Кожен солдат, захищаючи свою Батьківщину здійснив подвиг. Здійснила свій подвиг і Галина Ва­силівна. Я низько вклоняюся і завдячую їй – Галині Василівні, солдату Другої світової війни – і мирним небом, і яскравим сонцем, і щасливим сміхом дітей.

Хай кожен день приносить їй радість.

Доземний їй уклін!

P.S. Більш повну розповідь про долю цієї жінки редакція друкувала в №25 та №26 в липні 2014 року.

О. Банашевська

                                    

28. Редько Петро  Андрійович

Народився Петро Андрійович в селі Оріхове, Василівського району, Запорізької області 25 грудня 1926 року. В тридцятих роках сім'я переїхала до Іванівки.

У суворі дні війни прийшов Петро до армії юнаком, якому ще не виповнилося і 18 років. Прийнявши військову присягу 15 квітня 1944 року він два місяці проходить службу стрілком в 52 запасному стрілецькому полку. Для молодого розвідника війна розпочалася в місті Голдап на території Польщі.

Незламним та рішучім був у бою Петро, нещадним до ворога, бо свято вірив у Перемогу. За бої на Одері його нагородили медаллю "За відвагу". З боями він дійшов до Німеччини.

За кілька днів до Перемоги, у квітні 1945 року був поранений осколком в голову. Цілий рік лікарі боролися за життя Петра Андрійовича. І він переміг.

Батьківщина оцінила звитягу та мужність Петра Андрійовича. Два ордени Великої Вітчизняної війни, 12 медалей - "За бойові заслуги", "За відвагу", "За перемогу над Німеччиною", ювілейні. Але йому гірко, що надто велику ціну заплатив за Перемогу наш народ.

Та життя тривало. В 1949 році одружився, сумлінно працював у колгоспі "Радянська Україна". З совістю брався за всяку роботу, яку потрібно було виконувати в тяжкі післявоєнні роки. А коли попросили допомогти ковалям, то й став у 50-х роках до ковальського горна. Уся техніка, яку ремонтував Петро Андрійович працювала надійно і безвідмовно.

У мирний час за трудові заслуги перед Батьківщиною неодноразово був нагороджений цінними подарунками, грамотами, медаллю "За трудовую доблесть". Ще дев'ять років після виходу на пенсію Петро Андрійович продовжував працювати на благо рідного колгоспу, як і раніше радував всіх високими трудовими показниками. Всього робочого стажу за плечима ветерана 45 років. Редько Петро Андрійович пішов з життя 14 липня 2014, залишивши після себе добру пам'ять, працю та добрі вчинки, зробивши вагомий внесок у розвиток Іванівського району, а значить і цілої Херсонської області.

Банашевська О.І.

29. Решетов Олексій Михайлович

Народився 23 березня 1921 року в селі Миканіно,нині Істрінського району Московської області, в сім'ї селянина.Закінчив 7 класів неповної середньої школи,працював на московській взуттєвій фабриці.З 1938 року в лавах Червоної Армії.У 1940 році закінчив Боросоглібську військову авіаційну школу льотчиків. З липня 1941 року лейтенант О.М.Решетов в діючій армії. З березня по травень 1942 року служив в 6 -м ІАП( Південно -Західний фронт); з червня 1942 по травень 1945 року - в 273 -му ІАП(31 -м Гвардійському ІАП). Воював під Харковом і Сталінградом,Ростовом і Мелітополем, брав участь у боях на річці Молочній і в Криму, на Сандомирському плацдармі, в Угорщині та Чехословаччині. До початку лютого 1943 командир ескадрильї 31 -го Гвардійського винищувального авіаційного полку (268 -а винищувальна авіаційна дивізія, 8-а Повітряна армія, Південний фронт) Гвардії капітан О.М.Решетов здійснив 432 бойових вильоти, провів 100 повітряних боїв, знищив особисто 11 і в групі -8 літаків противника. 1 травня 1943 року за мужність і відвагу, проявлені в боях з ворогами, удостоєний звання Героя Радянського Союзу. всього виконав 821 бойовий виліт, провів близько 200 повітряних боїв, збив особисто 35 і у складі групи 8 літаків противника. Після війни продовжував служити у ВПС.У 1954 році закінчив Військово - Повітряну академію, служив на різних командних посадах у ВВС. З 1964 року Гвардії полковник О.М.Решетов -в запасі. Жив і працював у Москві. Помер 26 лютого 2001 року. Нагороджений орденами: Леніна, Червоного Прапора (двічі), Суворова 3-го ступеня, Олександра Невського, Вітчизняної війни 1-го ступеня (двічі), Червоної Зірки (тричі); медалями.О.М.Решетов брав участь у визволенні Херсонщини від німецько - фашистських загарбників. В роки Великої Вітчизняної війни на кошти понад 100 000 рублів, зібрані колгоспниками села Шотівка, був побудований літак і переданий весною 1944-го року одному з кращих льотчиків 4-го українського фронту Герою Радянського Союзу Олексію Михайловичу Решетову. Він воював на ньому до кінця війни і збив ще 10 ворожих літаків. На фюзеляжі було написано: "Колгоспники Шотівської с/ради Іванівського району Запорізької області - Герою Радянського Союзу гвардії майору Решетову".

Література:

Все для Перемоги // Дереза П.П.Іванівського краю історія жива.-Мелітополь: Люкс; 2010.- С.184.

Портрет героя: Алексей Решетов // Крилья Родини.-№12.-1964.

Вірлич А.

Подарунок шотівців // Нове життя.-№25.-1966.-26 лютого.

Електронні ресурси: http://airaces.narod.ru/all1/reshetov.htm

http://www.airwar.ru/history/aces/ace2ww/pilots/reshetov.html

http://persones.ru/biography-19316.html

http://www.bvvaul.ru/profiles/672.php

http://www.e-reading.co.uk/chapter.php/7062/196/Bodrihin_-_Sovetskie_asy._Ocherki_o_sovetskih_letchikah.html

30.Романенко Сергій Володимирович

16 червня 1959 року в селі Гаврилівка Іванівського району Херсонської області, що згодом стала частиною села Нововасилівка народився Романенко Сергій  Володимирович.  Спокійний, урівноважений, завжди зосереджений - саме таким  запам’ятали  його односельчани.  І саме за такі риси характеру він заслужив повагу  і авторитет  серед  друзів та нововасилівців. Після закінчення Новокаховського  сільськогосподарського технікуму ( 1974 -1978 р.р.)  та служби в армії ( Закавказький прикордонний  округ, 1978 – 1980 р.р.), повернувся додому. І саме тоді молодого і енергійного  хлопця запросили  працювати  в районне  управління  сільського господарства.  Але туга за землею  була настільки великою, що Сергій з легкістю  кинув затишний  кабінет  і повернувся  в рідну Нововасилівку,  став працювати  бригадиром  тракторної бригади. У  1985 році молодий  комуніст, депутат районної Ради, керівник ланки хліборобів  стає делегатом ХІІ Всесвітнього фестивалю  молоді  і студентів  у Москві. У 1986 році – нова відзнака.  Сергію Володимировичу  видано свідоцтво про те, що він є переможцем  соціалістичного змагання комсомольців  і  молоді республіки  за право підписати рапорт  ХХУІІ  з’їзду КПРС від комсомольської організації

Херсонської області.  У 1987 році  чоловік  працює головним інженером  колгоспу « Жовтнева Перемога».  Завжди відкритий для людей, здатний прийти їм на допомогу – саме це зіграло роль  у виборі Сергія Володимировича  на посаду голови сільської ради у 1987 – 1993 роках.  У 1993 році він очолює  фермерське  господарство  « Тетяна».  У  березні 2008 – жовтні 2010 роках   односельці  знову віддали свій вибір на посаду сільського голови Романенку  Сергію  Володимировичу – людині компетентній,  знаючій свою роботу, який почав її з благоустрою села, зокрема його озеленення. Сергію Володимировичу вдалося покращити інфраструктуру села, відновлено спортивно – масову роботу в селі. У 2008 році за ініціативи Сергія Володимировича в селі з’явився пам’ятний  знак жертвам Голодомору 1932 – 1933 років, реставровано Меморіал  загиблим воїнам, встановлено  Хрести – обереги  при  в їзді до села. Зведено святиню, окрасу нашого села  - Капличку , яка носить ім’я Великомученика  Пантелеймона  Цілителя.

Сергій Володимирович Романенко завжди мав спільну мову  і підтримку сільських  фермерів, підприємців, які надавали значну спонсорську допомогу.

За великий внесок у розвиток села Сергій Володимирович  неодноразово був нагороджений: Почесними грамотами Іванівської районної Ради, грамотою Верховної Ради  за значний внесок  у розвиток  місцевого самоврядування, Грамотою Іванівського районного комітету  профспілки  працівників державних установ. У 2010 році він був запрошений  до Києва, де і було нагороджено Дипломом  Лауреата  загальнонаціонального проекту « Україна від краю до краю. Місцеве самоврядування», а також Книгою пам’яті та булавою.

Загальний стаж роботи на посаді сільського голови  Романенка Сергія Володимировича становить 13 років. І основним принципом  роботи, яким він керувався у своєму житті такий: посада сільського голови – це, перш за все, обов’язок перед виборцями, які виявили довіру, а не право, як інколи думають інші.

26 грудня 2014 року  перестало битися серце  прекрасного чоловіка, батька, дідуся і просто  чудової людини Романенка Сергія Володимировича.

Матеріал зібрала:бібліотекар 

КУ « Нововасилівська сільська бібліотека»

Л.В. Марусяк

31. Сліпцов Іван Іванович

Народився 11 серпня 1925 року в селі Благодатне Іванівського району. На початок Великої Вітчизняної Війни йому було 15 років, тому захищати Батьківщину почав коли радянські війська визволили Крим. На той час йому виповнилося 18 і його мобілізували до армії. Воював молодий солдат на 3- му Українському фронті. Разом з бійцями своєї частини визволяли Перекоп. Тут велися жорстокі бої, німці запекло тримали оборону, але під ними горіла земля, - їх вибивали з Криму. Звільнивши Перекоп, пішли на Сиваш і далі на захід. У цих боях був важко поранений, та залікував рани в Одеському госпіталі ї знову повернувся на фронт, бити ненависного ворога. І ось передова. Іван Іванович воює на 221-му Берлінському фронті. Його Червонопрапорний полк був прославленим бо відважно гнав ворога на захід. Про те, що Іван Іванович воював героїчно, говорять його нагороди. Запальний, хоробрий, він заслужив понад 30-ти нагород: "За відвагу", "За звільнення Криму","За взяття Берліну", "За перемогу над Німеччиною", та інші. Війна для Івана Івановича закінчилася лише тоді, коли над Рейхстагом замайорів Радянський прапор.

Після війни довгі роки трудився хліборобом у колгоспі "Жовтнева перемога". Був передовим комбайнером, неодноразово нагороджувався почесними грамотами, грошовими преміями.

Шановна людина, справжній герой війни, невтомний хлібороб Іван Іванович зараз проживає в Криму, але назавжди залишається нашим земляком.

Література

"Нове життя", 28.02.2014, ст. 4 "Пам'ять не згасає (до 70- річчя визволення України)"

  32.Стіна  Іван  Васильович

Народився в 1924 році в с. Нижні Сірогози. До 1940 року навчався в школі, потім в МТС. Одержав спеціальність тракториста.

 У 1940 р. Пішов  працювати  у колгосп.

У 1943 році був призваний до лав Радянської Армії. За участь в боях Великої Вітчизняної війни за визволення Польщі, Румунії, за мужність і відвагу проявлену Стіной І.В,Батьківщина нагородила солдата урядовими нагородами.

Стіна І.В. нагороджений медаллю за відвагу, орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Після війни Стіна І.В. жив і працював с. Воскресенка, працював трактористом, комбайнером.

За успіхи в роботі, за добросовісну працю нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору.

У 1973 році за високі показники в роботі, в зборі зернових Стіна І.В. нагороджений орденом Леніна.

Матеріал зібрала: Бібліотекар КУ 

"Воскресенська сільська бібліотека" Роїк Т.І,

33.  Тарасенко Іван Сидорович

 Народився Тарасенко Іван Сидорович 22  серпня 1922 року в селі Єпіфанія Серединобудського району Сумської області  в багатодітній сільській сім’ї, закінчив початкову школу. Почав свій трудовий шлях пастухом в колгоспі на Сумщині.

 У 1939 році переїхав на Херсонщину,   працював   в колгоспі   «Червона Україна» села Будьонівка (стара назва села Любимівка) . У квітні  1941 року був призваний в армію де  його  й застала війна.  Був учасником   Північно – Кавказького  і Першого  Білоруського фронтів.  Був  командиром  окремого  відділення  саперів  67  Стрілецького  полку  20- і Стрілецької  Двічі Червонопрапорної   дивізії.   За проявлену хоробрість і відвагу при виконанні  спецопераціі,  знаходячись у травні1943 р. під хутором Садовий  Кримського району  Краснодарського краю,  розмінував 17 протипіхотних  мін противника з командою 3-х  саперів,  проклав  6 проходів у дротовому загородженні, тім самим забезпечив дійство групи   по блокуванню ворожих  КЗОТів,  у червні 1943р. з командою з 3-х саперів прорізав 5 проходів  у дротовому загороджені, знаходившись  під постійним кулеметним вогнем противника,  для подальших  розвідувальних дій полка. За проявлену мужність та відвагу Тарасенко І.С. був  нагороджений   орденом « Червоної Зірки»,  до цього він вже мав  медалі «За бойові заслуги»,  «За відвагу». 

У липні 1944 року, будучи у розвідці Тарасенко проявив мужність і відвагу. Під    вогнем противника підповз до мосту через ріку Ясельда в районі села Старомлини   Хомського району  Мінської області,  знищивши часового, розмінував міст , тим самим зірвав  намір  противника зірвати міст. За проявлену хоробрість та відвагу  Тарасенко був нагороджений  Орденом Слави ІІІ ступеню.

Після війни Іван Сидорович повернувся інвалідом,  але продовжив свій трудовий шлях,  вчився на агронома.  В голодні післявоєнні  роки,  коли у сусідніх колгоспах  люди вмирали цілими сім’ями  від голоду,  в колгоспі  «Червона Україна» не вмерла ні одна  людина від цієї  страшної смерті. Взявши на  себе  відповідальність, знаючи,  що за  це можуть  суворо покарати,   видавав  голодуючим  сім’ям   по трохи  посівного зерна,  яка була в коморі для посіву.  Цей благородний  і відважний  вчинок  пам’ятають і донині.

     У 1948  році Тарасенко Івана Сидоровича  вибирають  головою колгоспу.  За  роки його  правління, колгосп вже з новою назвою - «Южний», був  передовим в районі. 

     У 1967 році,   Тарасенко переїхав  у  Генічеський  район, де теж працював директором  радгоспу  ім. Комарова.  Вийшовши  на пенсію продовжив працювати директором заготконтори в Генічеську.

 Помер Іван Сидорович   04 липня 1988 році.  Але світла пам'ять про цю Людину  буде жити в серцях односельців довіку.

                                               Матерал підготувала  бібліотекар Любимівської      

                                                                                  сільської бібліотеки Тіназова З.К. 

                                                 

34.Тишковець Єва  Авдіївна

Тишковець Єва Авдіївна народилася в 1926 році в селі Карасіни Сарпинського району на Ровенщині.Закінчила 4 класи початкової школи.Працювала в колгоспі.З 1950 року працювала дояркою.

 В 1954 році переїхала жити на Херсонщину в село Воскресенка Іванівського району. З перших днів стала працювати дояркою. Роботу свою любила,добросовісно працювала на фермі 31 рік.

Неодноразово нагороджувалась грамотами, цінними подарунками.

В 1961 році нагороджена орденом Леніна, за сумлінну роботу і дострокове виконання завдань 7-ї п'ятирічки .В 1971 році нагороджена другим орденом Леніна.

4 листопада 1987 рік . Зустріч в РК – орденоносці ордена Леніна колгоспу ім.Щорса

Матеріал зібрала: Бібліотекар КУ 

"Воскресенська сільська бібліотека" Роїк Т.І,

35.Ткаченко Григорій Сергійович

Ткаченко Григорій Сергійович народився 3 вересня 1924 року в селі Нововасилівка Іванівського району Херсонської області.

В середині 30-х років сім`я  переїхала до міста Запоріжжя, де він навчався в школі, а потім вступив до льотного училища. Перед початком Великої Вітчизняної війни в зв’язку з хворобою батька сім`я знову повернулася в село.

У червні 1941 року, не маючи 17 років добровольцем пішов на фронт. Був тричі поранений, потрапляв у полон до німців. Але з групою полонених йому вдалося втекти з табору та продовжувати нести службу, з війни повернувся у  1947 році.

Повернувшись з війни, він став працювати в селі Нововасилівка завідуючим сільським клубом, потім директором Іванівського районного будинку культури (в 1954 році). Пізніше його обрали секретарем партійної організації колгоспу «Жовтнева перемога», а пізніше головою цього ж колгоспу. На цій посаді він працював до самої пенсії 21 рік (1966-1987 роки).

На всіх своїх посадах він проявив високі організаторські здібності, відповідальність за справи, принциповість, уважне та дбайливе ставлення до людей. За заслуги перед Батьківщиною нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Великої Вітчизняної війни, багатьма медалями та різними Почесними Грамотами.

Матеріал зібрала:бібліотекар 

КУ « Нововасилівська сільська бібліотека»

Л.В. Марусяк

36. Швайко Марія Пилипівна

Народилась і виросла в Іванівці, проживала по вулиці Горького. 1 квітня 1951 року в селищі Іванівка була відкрита районна дитяча бібліотека. Завідуючою була затверджена, молодий фахівець, Швайко (Акімова) Марія Пилипівна, яка щойно прибула в район за направленням після закінчення Херсонського культурно-освітнього училища.

Через рік її перевели на посаду завідуючої районної бібліотеки для дорослих. Також працювала виконуючою обов'язки редактора газети "Нове життя". У 1965 році стала завідуючою кабінетом політосвіти райкому партії. На цій посаді пропрацювала 18 років.

З 1983 року по лютий 1986 року Марія Пилипівна була директором централізованої бібліотечної системи. На пенсію у березні 1987 року пішла з посади директора централізованої бібліотечної системи.

У 1988 році переїхала до доньки у Мелітополь, де проживає і сьогодні. Марія Пилипівна приймає активну участь у суспільному житті міста, засіданнях клубу "Ветеран", свята вулиці рідного селища Іванівка , де вона залюбки читає свою власну поезію.

Моя Україна

О рідная нене, моя Україно,

Ти зірка яскрава в просторі земнім,

Красу і багатство твоє звеличаєм,

Шануємо, любим тебе й прославляєм,

Співаєм в піснях про величчя твоє.

Чорнозем неосяжний, Чорнеє море,

І гори і ріки усе це твоє,

Безмежнеє поле, ліса і озера,

Народ працьовитий, веселий, співучий,

В піснях прославляє багатство твоє...

Література:Дереза П.П.Іванівського краю історія жива.- Мелітополь: друкарня "Люкс"; 2010.- С.222 .

Швайко М.П. Перемога свята,Перемога... //Нове життя.-2014.-3 травня.- С.2

37.Шиян Іван Дмитрович

Герой Соціалістичної праці, ланковий - зрошенець. Іван Дмитрович Шиян народився 16 жовтня 1934 року в с.Зоря Першотравненої сільради Іванівського району Херсонської області.Після закінчення у 1950 році Бориславської семирічної школи пішов навчатися на курси трактористів при Іванівській МТС, які закінчив у 1951 році, отримавши спеціальність механізатора широкого профілю. З 1951 по 1953 роки працював трактористом в колгоспі імені Мічуріна. З 1953 по 1956 рік перебував на службі у лавах Радянської Армії на посаді слюсаря - монтажника, а потім командира відділення по ремонту бронетанкової техніки. З 1956 року по 1987 рік працював механізатором у колгоспі імені Мічуріна. В 60- х роках він разом з напарником вів швидкісну обробку рільничих культур. При нормі 16 га землі брати Іван та Олександр Шияни оброблювали за зміну 45-50 га кожен. Як тракторист він відомий високими швидкостями і відмінною якістю робіт в полі, як комбайнер - один з кращих в районі.Правління колгоспу доручило очолити йому рільничу ланку. В 1973 році став переможцем соціалістичного змагання - завоював перше місце в районі, а в 1974 році намолотив 12500 центнерів зерна при нормі 10000. У 1962 році він нагороджений знаком "Знатний механізатор України". у 1966 році він , делегат ХХ11 зїзду КПУ, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. У 1971 році отримує срібну медаль ВДНГ СРСР, і в цьому ж році- Ленінську ювілейну медаль. За видатні успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва і виконання пятирічного плану продажу державі продуктів землеробства і тваринництва, Президія Верховної Ради СРСР Указом від 8 квітня 1971 року присвоїла І.Д.Шияну звання Героя Соціалістичної праці з врученням медалі "Золота зірка" і ордена Леніна. За результатами сільськогосподарських робіт у 1973 році І.Д. Шиян нагороджений другим орденом Леніна. У 1987 році за станом здоровя Іван Дмитрович припиняє роботу в колгоспі. Помер І.Д.Шиян 28 лютого 1992 року на 58 році життя після тривалої хвороби.

Література:

Дереза П.П.

Іванівського краю історія жива/ Худ. Ред. Л.Павленко; Тех. Ред. Єфремова В.І..- Мелітополь: друкарня "Люкс", 2010.- С.455-456

Терновий М.Шиян І.Д. - делегат ХХУ11 зїзду // Нове життя, №30.- 1966.-10 березня.

Дорошенко В. Радісні обрії села// Нове життя,№51,-1970.-1 травня.

38.Чайковська Ніна Павлівна 

Народилася 24 травня 1924 року в селі Андріївка Іванівського району Херсонської області в багатодітній сім’ї .Ніна Павлівна була найстаршою дитиною в сімї ,тому на її дитячі плечі  лягла турбота і про найменших дітей і ранній початок трудової діяльності. В пошуках кращої долі батьки Ніни Павлівни переїздять в Донецьк,де батько,тяжко працюючи на шахті,заробляв копійки,що прогодувати  свою велику сімю. Тут молода дівчина знаходить свою долю,виходить заміж і післявоєнні роки повертається в село Воскресенку,де і прожила і пропрацювала все своє життя.  Ще зовсім юною дівчиною Ніна Павлівна працювала на прищепці,кухаркою в місцевій колгоспній їдальні,а починаючи з 1951 року по 1979 рік – незмінних 28 років – дояркою на молочнотоварній фермі. Працьовита,відповідальна жінка за свою багаторічну працю,за великі здобутки  у трудовій діяльності правління колгоспу неодноразово висувало Ніну Павлівну для нагородження великими нагородами того часу. У її здобутках такі трудові нагороди : 1970 рік – орден Леніна,1972 рік – орден Жовтневої революції,1974 рік – Знак «Ударник дев’ятої п’ятирічки»,та чотири нагороди – «Переможець соціалістичного змагання».

Після виходу на пенсію у 1979 році Ніна Павлівна не змогла сидіти вдома,маючи великий запал до роботи,тому продовжила працювати ще 13 років у колгоспній пекарні. Всі її односельці пам’ятають запашні паляниці хліба,зроблені руками Ніни Павлівни. Ніна Павлівна була одружена ,народила  та виховала двох дітей,дітям допомагала виховувати внуків  та правнуків.

Матеріал зібрала: Бібліотекар КУ 

"Воскресенська сільська бібліотека" Роїк Т.І,

     39. Ярута Дмитро Ілліч

Ярута Дмитро Ілліч народився 1913 року в сім'ї малоземельного селянина в селі Новосеменівці Іванівського району Херсонської області. Тут навчався, вступив в комсомол. В 1931 році поїхав будувати Дніпрогес за комсомольською путівкою. Вечорами навчався, був позаштатним кореспондентом обласної газети, комсомольським секретарем. А коли ГЕС дала країні електрострум, пішов працювати диспетчером в механічний цех "Запоріжсталі". На початку війни разом із заводом він переїхав в Новосибірськ. На початку 1943 року Дмитро йде добровольцем на фронт. Їх було 564 воїнів-сибіряків, і всі вони влилися до складу 718-го полку 139-ої Червонопрапорної ордена Суворова Рославської дивізії.

Перше бойове хрещення сибіряки прийняли на річці Снопоть. І був для вісімнадцяти хлопців останній бій в ніч з 13 на 14 вересня 1943 року на Безіменній висоті поблизу села Рубеженка Куйбишевського району Калузької області. Зайняли висоту, але ворог виявив наших добровольців, і бій розпочався. Тричі ворог атакував та дуже нерівні сили були... Шістнадцять з вісімнадцяти загинули смертю героїв, серед них і наш земляк - Дмитро Ілліч Ярута. Батьківщина нагородила Дмитра Яруту орденом "Вітчизняної війни 1 ступеня" посмертно.

Література:

Ярута Дмитро Ілліч// Дереза П.П.Іванівського краю історія жива.-Мелітополь: Люкс; 2010.- С.167-172.

Електронні ресурси:

http://40413s001.edusite.ru/content/site/heroes.htm#_Ярута_Дмитрий_Ильич.

http://funfix.ru/post/47696/

http://1941-1945.at.ua/forum/45-1224-1

http://www.pobeda1945.su/burial/1200