Учасники бойових дій на території інших держав

Дереза Олександр Миколайович

 Народився Дереза Олександр Миколайович 4 грудня 1960 року в смт. Іванівка. Закінчив Іванівську восьмирічну школу, потім середню. Після школи вступив до Іванівського СПТУ-15. Потім працював у колгоспі. Навесні 20 квітня 1979р. призваний у ряди Радянської армії. Почав службу в Угорщині, а потім 25 грудня 1979р. його переправили в Афганістан. Додому повернувся 6 травня 1981року.
Служив водієм у танковому батальйоні.
Спочатку було важко, дороги були дуже важкими. Дружба була гарною. У взводі були солдати 15 національностей. Взводом командував Олександр. Запам'ятався перший обстріл. Вони були в ущелині, чотири машини. Після обстрілу залишилися всі живі, здорові, тільки лише втратили дві машини.
Другий випадок це коли залишилося чотири танки без палива. Потрібно було заправити негайно танки, не за наказом старшини, а на прохання. Прохання було виконано. Це була третя рота, якою командував Олександр.

Колесник Олег Васильович 

Колесник Олег Васильович, народився 20 грудня 1964 року в місті Іллічівськ Одеської області в сім’ї робочих, росіянин.
У1972 році пішов у 1 клас Іллічівської середньої школи №3, яку закінчив у 1982 році.
У1982 році вступив у Тбіліське артилерійське училище яке закінчив 1986р.Після закінчення училища проходив службу ЦТВ (Чехословачині) до 1987року. Після цього з 18 березня 1988року проходив службу у Республіці Афганістан.
15 жовтня 1988 року був поранений, лікувався. З травня 1989 до цього часу служу в Іванівському райвійськовоматі на посаді заступника райвійськома.Старшому лейтенанту О. В. Колеснику було лише 24 роки, коли він |потрапив до Афганістану. Та сталося так, що, не прослуживши там і року,довелося покинути нових друзів, розпрощатися з ритмом життя, яке вже почало входити у свою колію. Як він скаже згодом, «розумних поранень, як і розумної смерті, на війні не буває». Найголовнішого якістю людини, яка цінувалася там, було вміння поважати не лише товариша, а й цінувати власну людську гідність. Мабуть, завдяки цій рисі характеру і потрапив Олег до Афганістану.
Передувало цьому навчання в школі, свідомий вибір професії військового
такої нелегкої і непрестижної зараз. Але надзвичайно відповідальної і потрібної. Після закінчення Тбіліського вищого артилерійського командного училища потрапив Олег спочатку до Чехословаччини, а згодом і до Афганістану. Це сьогодні ми говоримо про афганську війну, як про варварське жертвопринесення. А тоді для солдатів це був обов'язок, який треба було виконувати будь якою ціною, розуміли, звичайно, що війна чомусь затягується. І поступово, крізь сум’яття перших боїв, невизначеність положення ставало зрозуміло, що вони тут «всерйоз і надовго».
Тяжкі випробування лягли не тільки на плечі воїнів інтернаціоналістів
вони пройшли "крізь їхню душу і серце. Мабуть, тому, слухаючи небагатослівну розповідь Олега Васильовича, проймаєшся непідробним почуттям болю, гіркоти,
співчуття і гордості за тих, хто свято виконував свій солдатський обов'язок, не маючи навіть права сказати пізніше: «Я захищав Батьківщину. !
3 18 березня по 12 грудня 1988 року знаходився старший лейтенант
Колесник на афганській землі. Можливо, хтось скаже — мало, а для нього то- була ціла вічність. Разом зі своїми бійцями він задихався в розпеченій куряві, вступав у поєдинок з підступністю душманів, долав стрімкі гірські дороги. Ризикував своїм життям заради живих і загиблих, їхніх матерів, дружин, наречених. А в скронях завжди пульсувала одна-єдина думка: невже завтра... Та саме в той день нічого не віщувало про оте страшне «завтра». і ...Вночі у горах холодно. Сонце, забирає з собою не тільки світло, а й тепло. Йде людина по гірській стежині — і камінці кришаться під її ногами немов крижинки. Йде людина, досвідчене петляючи між: камінням, і не знає де за кілька кроків установлено підступну міну, яка вирішить його подальшу долю. Ось так старший лейтенант Колесник і зустрівся зі своєю смертю. Вона дивилася на нього уже скляними очима солдата, який лише мить тому йшов поруч по стрімкій гірській стежині. А потім був нелегкий час лікування в госпіталі. Скільки їх там було' Одні милицями постукують по коридору, інші лежать Iі в палатах, як мерці. Були й такі, що, одужавши, знову поверталися під кулі. Бо ніхто не вчив їх берегти себе. Та як можна зробити це там, на війні, яка продовжується для них й зараз, коли сниться ночами. Вона не може закінчитися, !І коли ще не загоїлися рани, коли ще ллються материнські та вдовині сльози. Через три роки після повернення додому Афганістан знову нагадав О. В. Колеснику про себе. Та вже не болем і не переживаннями, а високою відзнакою Батьківщини — орденом Червоної Зірки.
У невеликому залі райвійськкомату, де працював Олег Васильович, не було гучних промов. Привітання були небагатослівні, однак щирі, від всього серця. Та й сам Олег Васильович висловився без зайвих емоцій:
- Це, звичайно, дуже висока нагорода,зобов'язує вона до високої відповідальності. Я пам ’ятатиму про це завжди!

                              
                                          

Мартиненко Микола Вікторович

                                             

Микола Вікторович народився в нашому селищі і тут, в 1984 році, закінчив Іванівську середню школу. У вересні цього ж року вступив на навчання до Новокаховського професійно-технічного училища, де навчався за спеціальністю «Електромонтер по електрообладнанню». На початку квітня 1985 року був призваний на строкову службу до лав Радянської Армії. Дізнався про те, що службу доведеться нести на території Афганської республіки, коли знаходився на навчанні у військовій частині, яка базувалась на території Туркменістану. Потрапив служити в Маринський полк, в розвідроту, яка знаходилась в Туркменістані поблизу села Геоптепс. Три місяці вчили ходити в горах, орієнтуватись на місцевості, стріляти зі зброї і, звичайно, щоденна виснажлива підготовка. Після відповідної підготовки всіх зібрали в один полк, переправили до Ташкенту, а вже потім літаками до місця призначення – Кабулу, столиці Афганістану. Довелось взяти участь у трьох загальновійськових операціях, які проходили на територіях провінцій Ішкомиш, Герад, Ханабау. Закінчився строк служби в кінці квітня і вже 12 травня 1987 року Микола Вікторович ступив на рідну 

землю. Нагород не має, окрім ювілейних медалей.

 Федоришин Анатолій Іванович

   Федоришин Анатолій Іванович народився 19 квітня 1969 року в с. Шотівка Іванівського району Херсонської області в родині робітників. Після закінчення, в 1984 році Шотівської восьмирічної школи, продовжив навчання в Іванівській середній школі №1. В 1986 році вступив до Мелітопольського професійно-технічного училища, котре закінчив в 1987 році, набувши спеціальність наладчика з числовим програмним управлінням верстатів. Одразу після закінчення навчання був призваний до лав Радянської армії. Службу розпочав в м. Миколаєві в учбовій дивізії. Через півроку був направлений до м. Балта Одеської області, де збирався автомобільний батальйон спеціального призначення. В січні 1988 року його батальйон відправили на територію Афганістану. Анатолія Івановича призначили заступником командира взводу та командиром зенітної установки. При обстрілі зенітка приймає вогонь на себе, а колона відходить. На деяких дільницях, таких як Гардез-Газні підривалися на мінах. Разом із своїми побратимами йому доводилося перевозити різні грузи по території Афганістану та виконувати накази, які, як відомо, не обговорюються. Був нагороджений медаллю «За відвагу», «За бойові заслуги». 12.02 1989 року його батальйон покинув територію Афганістану, після чого він продовжив службу до 29 квітня в м.Балта.
                                            


                             Ремарчук Сергій Станіславович

Народився 15 липня 1964 року в смт.Іванівка. Закінчив Іванівську середню школу, училище. В 1982 році призваний до лав Радянської Армії. У період з 9.04 1984 по 22.12 1984 рр. проходив службу в складі обмеженого контингенту радянських військ на території Демократичної Республіки Афганістан. Нагороджений знаками «Гвардія», «Відмінник Радянської Армії».
«Був вечір 27-го листопада.Заступали на пост. Спереду йшов сержант і тільки він здійнявся на дорогу, відразу ж з найближчого кишлаку вдарила черга й сержант упав. Я до нього підбіг, він ще був живий, стягнув його з дороги. Йому зробили укол. Потрібно було терміново доставити в госпіталь. Коли везли, по дорозі нас обстріляли, але добралися благополучно. Сержант помер за місяць до від'їзду додому».

                                           

Фесик Володимир Вікторович 

Народився 17 листопада 1967 року в смт. Іванівка. В 1974 році пішов у перший клас Іванівської восьмирічної школи, яку закінчив в 1982 році.
У цім же році вступив у Скадовський радгосп-технікум УКРНі риса на спеціальність агрономія. Закінчив його в 1986р.
8 квітня 1986 році був призваний у ряди Радянської Армії.
Біля міста Чолотань, Туркменистанської РСР, у навчальному центрі на полігоні навчався по військовій спеціальності-кулеметник. Паралельно навчили по спеціальностях санінструктор, сапер, гранатометник.
У демократичну республіку Афганістан прибув 1 серпня цього ж року, а в частину 2серпня.
У період проходження служби був важко поранений і звільнений з рядів Радянської Армії. Служба в демократичній республіці Афганістан з 2 серпня 1986р. до 30 квітня 1987р.
Нагороджений орденом «Червона зірка», медаллю «Воїнові інтернаціоналістові від вдячного афганського народу» і почесною медаллю «70 років ВР СРСР ». Життя Фесика Володимира Вікторовича обірвалось в мирні дні.

Фатєєв Анатолій Васильович

Народився 18 вересня 1969 року в селі Веселівка Іванівського району Херсонської області. В сім років пішов навчатися до Шотівської восьмирічної школи. Першою вчителькою була Маніна Лідія Олександрівна. Вчителі та однолітки згадують його як доброго, веселого, відповідального хлопця. Любив ігри та фізичну культуру. Добре працював і ніколи не відмовлявся від праці. Для товаришів був надійним другом. Після закінчення школи в 1985 році навчався в Генічеському СПТУ. В 1987 році працював в радгоспі Шотівський 2. Восени 1987 року був призваний до служби в лави Радянської армії. З квітня 1988 року почав проходити службу в Афганістані. Загинув 18 липня 1988 року під час виконання інтернаціонального обов’язку. Світла пам'ять нашому землякові Фатєєву Анатолію, який поліг на полі бою.